Читати книгу - "Небезпека рецидиву"

Я забув, що того дня на вечерю мав прийти батько. Коли я повернувся додому, він мило теревенив з Карі на кухні. Вони симпатизували одне одному. З нею йому легше було спілкуватися, він почувався більш невимушено, ніж зі мною, — без натяку на ввічливу стриманість, властиву нашим стосункам. Не те, щоб ми не любили одне одного. Просто так склалося за багато років, коли ми обидва уникали розмов про важливі чи важкі моменти в нашому житті. Я зростав з батьком. Мама покинула нас, коли я ще був малим. Він з усією відповідальністю поставився до своєї місії вихователя, та я не пригадую, щоб за весь час батько хоч раз засміявся. Навіть скупої усмішки не пригадую. І ось, увійшовши до передпокою, я почув з кухні його трохи по-старечому скрипучий сміх, а потім — дзвінкий, переривистий сміх Карі.

— О, Мікаель прийшов! — сказав батько.

— Привіт, тату! Радий тебе бачити!

Я підійшов до нього й раптом розгубився, не знав, чи обійняти його, чи просто подати руку. Ніякова ситуація. Батько глянув на мене ледь здивовано. Я нараз відчув, що був щирий з ним щойно. Я, справді, був радий його бачити. Потребував перемкнутися на щось інше після важкого дня в суді. Карі я обійняв, міцно пригорнув до себе.

— Піду в душ, — сказав я.

— Важкий день?

— Несамовитий…

Вечеря була приємною і затишною. Ми говорили про все й ні про що. Батько чувся у доброму гуморі, їв з апетитом, розповідав історії з мого дитинства, і ми дружно реготали, хоча чули їх вже не раз. О дев'ятій я відвіз його додому. Він мешкав у пансіонаті для літніх людей, але мав свою квартирку. Я зупинився перед входом. Батько глянув на мене й сказав:

— Непроста справа тобі дісталася, Мікаелю. Як просувається?

— Туго.

— Ага… Зумієш її виграти?

— Не думаю.

— Це лише робота, Мікаелю. Може, не треба її вигравати.

— Може, і не треба, — відповів я. — На добраніч, тату.

Я дивився услід батькові, доки він зник за дверима. Кроки його стали короткими і трохи невпевненими, а від вигляду синього костюма, який бовтався на його схудлому тілі, краялося серце. Та все ж тримався він, як завжди, добре. Батько обернувся, підняв руку, трохи відставивши її від тіла й обернувши долонею до мене, — цей жест я бачив сотні разів, знав його так добре, як своє відображення у дзеркалі. Раптом мені на очі набігли сльози. Я помахав йому на прощання і поїхав додому, до Карі.

Кримінальний слідчий монотонно й детально описував місце злочину. Він не додав нічого нового до справи і не сказав нічого такого, що могло б посприяти чи зашкодити моєму клієнтові, і я слухав його на піввуха. Тому минуло кілька секунд, доки я усвідомив його слова. Довелося відмотати назад потік свідомості до запитання прокурора.

— Ви згадали про дивні відбитки на ґрунті… Що то було?

— Правду кажучи, ми не знаємо. Три, на перший погляд, однакові відбитки в землі на однаковій віддалі одні від одних. Утворюють рівнобедрений трикутник.

— То що б це могло бути? — допитувався прокурор.

Свідок здвигнув плечима.

— Ми гадаємо, це сліди від триноги. Штатив для камери. Скажімо, кіно- чи відеокамери.

Бонде звів догори брови.

— Хочете сказати, що вбивство знімали на камеру?

Знову здригання плечима.

— Цілком можливо. Ми не бачимо іншого пояснення цим слідам.

Я розумів, треба щось робити, але свідчення криміналіста трохи вибило мене з колії. Я гарячково добирав слова.

— Вважаєте, що… ці сліди… що ви знаєте, від чого вони залишилися? — запитав я.

— Як я вже казав, на нашу думку, це сліди від штатива камери.

— Так, я вже чув… Зараз я про інше… Ви маєте достатні підстави так вважати чи просто не маєте інших пояснень?

— Як я вже казав, це найбільш вірогідне пояснення…

— …яке базується на чому? На відсутності інших варіантів?

— Ну… власне, так. Не знаю, що б іще могло залишити такі відбитки.

— То це голе припущення?

— Не певен, чи я можу це називати лише припущенням.

— Зате я можу!

Батько Майї сидів тихо й непорушно, наче камінь; на запитання відповідав ледь чутно. Він був невисокого зросту, міцно збитий, із зачесаним назад темним волоссям, з глибокими залисинами на чолі. Зціплені щелепи й напружені жовна видавали його внутрішній стан. Звали його Ганс Ґудвік, він мав власну бляхарську фірму. Йому нелегко було говорити, та все ж він спромігся намалювати живий образ своєї доньки. Він нею пишався. Дівчинка була вродлива і старанна в школі. Її любили друзі, вона добре грала в гандбол. Чоловік ніби проштовхував слова крізь набитий гравієм рот.

Прокурор запитав, як батьки почувалися потім, після убивства, але Ганс Ґудвік лише похитав головою.

— Описати це понад мої сили, — сказав він. — Ми… Життя для нас ніби закінчилося.

Не знаю, навіщо я взагалі його