Читати книгу - "Шовк"

Ерве Жонкур пробіг через усе селище до самої оселі Хара Кея. Там він знайшов двох слуг, котрі на всі запитання лише трясли головами. Будинок здавався покинутим. Ерве обшукав усі приміщення, оглянув найнезначніші речі, але не знайшов нічого подібного до послання для нього. Треба було повертатися до селища. Вийшовши з резиденції Хара Кея, він обминув велику вольєру. Дверцята знов були зачинені. Сотні птахів літали під дахом, що захищав їх від неба.

Ерве Жонкур чекав іще два дні, чи не з’явиться якийсь знак. Перегодом поїхав.

Сталося так, що, в’їхавши до лісу через півгодини після того, як залишив селище, він почув надзвичайний, сріблястий гомін. Між листям на гілках дерев можна було помітити тисячі темних плям. То була незчисленна зграя перелітних птахів, що влаштувалася тут на відпочинок. Нічого не пояснивши двом чоловікам, які його супроводжували, Ерве Жонкур зупинив коня, вийняв з-за поясу револьвер і шість разів вистрелив у повітря. Перелякана зграя злетіла в небо, схожа на хмару диму, що високо здіймається над місцем пожежі. Хмара була настільки велика, що її можна було б побачити за кілька днів шляху звідти. Вона затьмарила небо тільки тому, що відчувала страх і нестяму.

Через шість днів Ерве Жонкур сів у Такаока на корабель голландських контрабандистів, який доставив його в порт Сабірк. Звідти він пересувався уздовж китайського кордону до озера Байкал, здолав чотири тисячі кілометрів сибірської землі, перейшов через Уральські гори, досяг Києва, потягом проїхав усю Європу, зі сходу на захід, і нарешті, після трьох місяців мандрівки, повернувся до Франції. Була перша неділя квітня – саме готувалися до Великодньої меси, – коли він в’їхав крізь браму Лавільдьйо. Звелів зупинити карету, деякий час посидів нерухомо. Завіси на віконцях були запнуті, він їх не відкинув. Нарешті Ерве виліз з екіпажа, далі рушив пішки, крок по кроку, відчуваючи надмірну втому.

Бальдаб’ю спитав, чи він бачив війну.

– Не ту, на яку я очікував, – так відповів Ерве.

Уночі він навідався до ліжка Елен і любив її з такою жагою, з таким жаданням, що вона злякалася й не змогла стримати сліз. Коли він побачив це, вона змусила себе всміхнутися.

– Це тільки тому, що я така щаслива, – сказала тихо.

Ерве Жонкур віддав грену шовківникам Лавільдьйо. Після того він протягом багатьох днів не з’являвся в містечку, забув навіть про звичну щоденну подорож до «Вердена». На початку травня, спричинивши в суспільстві великий подив, він купив занедбаний будинок Жана Бербека – того, що одного дня відмовився розмовляти і до самої смерті жодного слова не вимовив. Мешканці Лавільдьйо вважали, що Жонкур має намір влаштувати там нову лабораторію. Утім, він не став вивозити з приміщення старі речі. Він лише приходив туди час від часу та блукав на самоті по кімнатах, ніхто не знав навіщо. Одного ранку Ерве запросив Бальдаб’ю туди.

– Чи ти знаєш, чому Жан Бербек припинив розмовляти? – спитав він Жонкура.

– Це одна з багатьох речей, про які він не сказав нічого.

Чимало років минуло, але на стінах досі висіли картини, на кухні, біля умивальника, на сушарці стояли каструлі. Видовище було не з веселих, і Бальдаб’ю сам по собі ні за що не зайшов би сюди. Проте Ерве Жонкур і далі як зачарований придивлявся до цих запліснявілих, неживих стін. Не зосталося сумнівів: він щось шукав у цьому будинку.

– Іноді трапляється, життя часом тебе так закрутить, що про це вже нічого сказати не можна, – промовив він. – Узагалі нічого, назавжди.

Бальдаб’ю від природи був не дуже схильний до серйозних розмов. Він стояв, розглядаючи ліжко Жана Бербека.

– Можливо, хто завгодно онімів би, мешкаючи у такому моторошному будинку.

Ерве Жонкур і надалі вів відлюдне життя, з’являвся в місті рідко, переважно розробляв проект парку, який рано чи пізно мав улаштувати. Аркуш за аркушем він креслив дивовижні конструкції, схожі на фантастичні машини.

Якось увечері Елен спитала його:

– Що це таке?

– Це вольєра.

– Вольєра?

– Так.

– А для чого вона потрібна?

Ерве Жонкур не зводив очей зі своїх креслень.

– Спочатку ти заповниш її птахами, а потім, коли настане щасливий день, відчиниш дверцята і будеш стежити, як вони відлітають.

Наприкінці липня