Читати книгу - "Сонячна магія"

«Ну заспокойся, пупсику, — заходилась вмовляти її хмаринка-Інельда. — Не хвилюйся, серденько… Скоро ти вирушиш у далеку-далеку подорож і зустрінеш своїх рідних…»

«Додому, додому! — плаксиво ревів незнайомий голос. — До Татка з Мамкою хочу-у!!!»

«Він весь час їх згадує. Здається, це головний конструктор з дружиною, теж панею вченою. Наперсток прилетів з іншого світу понад чорним океаном, у якому живе Лілова Повелителька. Він ніс у собі тамтешніх мешканців, та сталась аварія, і Наперсток звалився на Аквадор. Ті, кого він віз, зовсім не такі, як ми, й не могли жити в нашому світі. Вони створили для себе власний всесвіт, де й оселилися. Ми називаємо їх гном’ячою лупою»… — розповідала хмаринка-Інельда хмарці-Пронозі.

«Та це просто маячня якась! — голосно подумала Проноза. — Якщо ти негайно не випустиш мене, то я щось жахливе зараз влаштую!»

«Невже? А що ж ти можеш зробити, люба?»

Кукса потяглась була до «рятувалок», та з’ясувалося, що вони чомусь поза зоною досяжності… А коли все-таки знайшла їх, то виявила дивні зміни.

«Маєш!» — подумала вона та шпурнула одну «рятувалку» немов дротик. Сіру тишу дивної кімнати розпоров яскравий зигзаг блискавки, яка з дзижчанням вп’ялася в бік хмаринки.

«А-я-яй! Ти чого стріляєшся?!» — заверещала відьма, і, вторячи їй, Чорна Скриня плаксиво залепетала: «До Татка з Мамкою хочу! Відпустіть мене, тітоньки! Хіба вам шкода, хіба вам важко повернути рубильник?!»

«Вороги зовсім близько! — відьма від жаху перестала голосити. — У чарівному місці, де ми зараз, час повільніше тече, але вони вже піднімаються… Зараз я звільню тебе. Ти повинна будеш відразу ж увійти до третьої кімнати. Наперсток називає її рубкою. Там є червона, е-е… штукенція у формі літери „П“. Це рубильник, поверни його. Мармадук давно міг дати Наперсткові волю, та не хотів відпускати його. Тут багато чарівних лож, схожих на те, в якому зараз сплю я. У них мешканці того світу спали під час тривалої подорожі».

«Не збираюсь я повертати ніяких червоних рубильників, — впиралася Проноза. — Як мені…»

«До свого красеня ти все одно не потрапиш, поки не, е-е… як це називається, пупсику?»

«Поки вона не ввімкне пристрій зльоту, я не скину захисну мембрану з тієї каюти…» — заявив Наперсток.

«Я не хочу…» — почала хмарка-Кукса, та хмаринка-відьма перебила її:

«Ну годі, Повелителька кличе мене до себе. Геть звідси, нахабна дрібното!»

Хмаринка щось зробила з чарівним простором, який оточував Пронозу, почулося пронизливе й нестерпне, та все одно нечутне ревіння, по тому почався вбивчий для хмарок, хоча й невідчутний дріж…

Кукса Пляма, як пробка з горлечка пляшки, вилетіла з дивної кімнати.

Вона побачила, що прозоре віко труни на коліщатах розсипалося скалками. Стара, що лежала горілиць, була цілковито непорушна й тепер уже мертва.

Проноза відступила й помотала головою, щоб дати лад своїм думкам. Але попри це в голові щось було не так — в ній з’явилося дещо нове.

Ззаду почувся шум, далі хтось чхнув. Дівчина озирнулась, зробила крок до отвору й побачила, що круглим майданчиком до неї швидко наближаються двоє людей: граф Сокольник і ще один, незнайомий, причепурений, у кумедному пістрявому шматті.

Вхід до тієї кімнати, де вона бачила Пака Спритника, й досі затуляла плівка, тож Проноза прожогом кинулася до іншого отвору, пригнулась і пірнула в нього. За інерцією вона пробігла кілька кроків, зупинилася, очманіло роззираючись. Здається, саме тут знаходилося те, що Наперсток називав «рубкою».

«Ось чому пацюки втікали, — ще встигла подумати Проноза. — Це й справді корабель. І вони відчули, що настав час накивати п’ятами».

Ліхтарів, які горіли тут, вистачило б для того, щоб освітити невеличке місто.

Кукса здивовано свиснула, бо виявила ще й залізну шафу, всю поверхню якої було всіяно мерехтливими квадратиками, якимись циферблатами, стрілочками та пімпочками.

Із шафи на висоті її голови стирчало червоне П-подібне руків’я.

На Куксу впали тіні, й вона озирнулася. З двох боків наближалися озброєний кривим кинджалом Сокольник і Пістрявий.

Дзень!.. Кинджал висік іскри зі стінки шафи просто над головою у Кукси, та вона вчасно пригнулася.

— Ловіть її, Мармадуку! — гукав граф, відскакуючи й гарячково трясучи рукою. — Це вона вбила ваших охоронців!

— Дуже небезпечна, дуже… Акса — це вам не звичайна людина! — чхаючи, бурмотів чаклун і безладно розставляв руки на показ графові, ніби слухняно намагаючись схопити Пронозу, та вона скористалась незграбністю чаклуна й замішанням графа — вужем прослизнула між кривих ніжок Мармадука, беркицьнулась через голову, скочила за десять кроків від переслідувачів, пригнулася, визираючи з-за чогось, що нагадувало стіл, але, як і решта тутешніх речей, було залізне. Сокольник ще