Читати книгу - "Пісня Алабами"

нас приїздили приятелі з Мангеттена, і, насилу приїхавши, вони бігли до сусідніх шинків, де було так тихо і мирно завжди, а завдяки їм здіймалася справжнісінька буча. На початку тижня Скотт зазвичай тверезів, і ми часто сварилися то за те, то за те. Там, у тому гарному будиночку над морем, де все було створене для щастя, нам уперше стало нудно. Цілі години я купалась у Саунді. Намагалася вивчати японську мову з нашим слугою Танакою, та мені забракло терпцю, дуже повільно точилося те начання й затяжке виявилось. Якось я увійшла до Скоттового кабінету і сказала:

— Ти ж знаєш французьку, еге?

— Авжеж. Ти не хочеш уже вивчати японську? Це не схоже на тебе. Можеш вивчати французьку за Розенталем. Його підручник десь валяється у мене у Прінстоні.

Я глянула на його зігнуту спину і втямила, що він розлютився. Аж дивно, якою виразною може бути спина, а його потилиця наче казала: «Я більше не кохаю тебе», хоча з обличчя того не видно було.

— Я вчитиму французьку на місці.

— Це як?

— Ми поїдемо до Франції.

Мій брат, Ентоні-молодший, казав, що треба їхати в Париж, бо там відбувається все найважливіше, що коїться в літературі, у танцювальному мистецтві, у музиці й у малярстві. Так само не обертаючись, Скотт пробурмотів:

— Ох, може, колись і поїдемо… чом би й ні… Це непогана думка… Як ти народиш, а мені не треба буде гарувати, щоб утримувати нас трьох.

І тоді він звів голову й обернувся трохи до мене.

— Ти ж не забула про дитину, правда?

Я позадкувала в коридор. Здається, я заплакала. І подумала: «Ти ще поплатишся мені за це». А потім пішла знову купатися в морі.

Суддівна не плаче. Принаймні її не змусить заплакати син гендляра милом. А очі мої почервоніли від морської солі та йоду.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

1940, березень

Ви були замолодий, лікарю, навіть уявити собі не можете, які ми, пошарпані сьогодні життям і геть забуті, були тоді знамениті: Ідол і я, — «його Ідеал», як писали у світських колонках. Наші обличчя були в усіх часописах, наші портрети висіли на фасадах театрів і кінозалів у Мангеттені. Нам платили шалені гроші за участь у рекламі, а нам варто було тільки прийти туди на годину й бути чепурними, тверезими й усміхненими. Це ми зробили себе знаменитими й отримували зиск від цієї слави.

Ми завжди йшли попереду всіх, та на червоних доріжках килимів нас обганяли світлярі, які задкували перед нами, і наші черевики душили відпрацьовані касети з-під магнію для фотоспалахів, тож враження було таке, наче на зубах у мене тріщить товчене скло.

— Гм, — закашлявся той недоук у білому халаті. — Здається, — сказав він, повагавшись, — я пригадую, ким ви були. Ви пам'ятаєте Ліліан Гіш?

Я:

— Авжеж, пам'ятаю. Амнезія не належить до симптомів моєї недуги. Треба вам розповісти про неї. Ліліан була великою акторкою й упродовж якогось часу нашою сусідкою у Вестпорті. Ми приймали у себе тільки чоловіків. І з-поміж усіх жінок запрошували тільки Ліліан. Повернувшись жити до міста, ми часто обідали в «Блю бар» в готелі «Алгонкін», часом із друзями, часом у ширшому товаристві, тоді ми сідали за великим круглим столом. Усі завжди сперечалися, готель аж кипів. За тої пори кінематограф у Нью-Йорку бурхливо розвивався, як вам відомо. Кіноактори водилися з літераторами, прозаїки з акторками. Я надавала перевагу Ліліан.

Хлопчисько:

— Пані Гіш в останньому інтерв'ю «Голівуд кронікл» говорила про вас. Про вас і про вашого чоловіка вона сказала: «Двадцяті роки — то були вони».

Я:

— Оце таке сказала Ліліан? Дуже люб'язно з її боку. Зазвичай актори некультурні. А ось вона — ні. Цікаво, у мене були дві подруги, й обидві акторки. Звісно ж, якщо не брати до уваги Лав.

Він по-дитячому супить брови.

— Ви хочете сказати… ота російська танцівниця? Ваша балетна коханка, що звалася Любов?

Я:

— Потайці я прозивала її Лав. Це було платонічно, ви ж знаєте.

Він:

— Ні, я не знаю.

Я:

— То тепер знайте. Та невже ви, такий серйозний хлопчина, цікавитеся плітками у світі кіно? Отак-пак! Ніколи б не повірила…

Він зашарівся, намагаючись приховати усмішку. Його руки такі гарні. Наче крила.

Я: