Читати книгу - "Пам’ять крові"

Він похитав головою, у його великих світлих очах була якась вселенська печаль. Незнайомець по-католицьки перехрестив Віктора з Левоном і, згорбившись, попрямував до міста. Двоє чоловіків на возі ще довго дивились йому вслід, ніби чекали, що той повернеться і якось-таки їх розрадить.

Коли незадовго по тому у східному Прибужжі з’явились совєти і встановили тут свою владу, для Віктора Ткачука і Левона Красніцького-старшого це не стало несподіванкою. Пам’ятаючи, що їм говорив тоді їхній дивний попутник, чоловіки готувались до цього, як до неминучого лиха. Коли знаєш, що біда насувається, то не так страшно з нею перестрітись і легше пережити. Більше людину завше мучить незвіданість. А такою для Віктора і Левона було попередження того незнайомця про можливий розбрат між поляками і українцями. Але що їм, селянам, у яких мали забрати найдорожче, землю, було між собою не поділити? Якщо й битись, то з тими, хто ту землю в них відбирає…

Так думали і Віктор Ткачук, і Левон Красніцький-старший. Та між собою про те не говорили. Бо думки у власній голові, а слово не горобець, вилетить – не зловиш. А за слова такі совєти карали. Ой, як карали!

У грудні, на святого Миколая Туруки приїхали до своїх кумів у Війтову Волю на престольний празник. Хоча совєти не вірили в Бога й погрожували позакривати церкви, та святкувати місцевому люду релігійні свята не забороняли. Та і як могли заборонити? Церкву можна опечатати чи зруйнувати, а храм у душі кожної людини не закриєш.

Гості приїхали з поганою новиною. І не варто було б таке велике свято лихою звісткою починати, та що ж тут зробиш. Хоч лихо і не з ними самими сталось, а так чи інакше стосувалося всіх.

Матвій Турук уже чув, що совєти збираються проводити так зване розкуркулення – відбирати в заможних хазяїв землю. Але щоб їх із сім’ями виселяти з домівок та запроторювати кудись у Сибір – такого світ не бачив! Та саме так і сталось. І не десь там далеко, а в його рідній Федорівці.

Зранку в перший день грудня до них прибігла заплакана Барбара, найстарша з чотирьох доньок їхніх сусідів Боровських, яка тільки-но в серпні вийшла заміж і жила з чоловіком у його батьків.

– Поможіть, цьоцю[19], – кинулась вона до Оксани, яка саме поралась на подвір’ї. – Порадьте, що мені робити!

– Що сталось, Басю? – обійняла Оксана схвильовану молодицю. – Хто тебе скривдив?

Вона знала, що Барбара вже вагітна, і найперше подумала, чи не пов’язаний її прихід саме з цим. До Оксани, бабуся якої передала їй свої знахарські секрети, односельчанки часто звертались по допомогу.

– Біда, цьоцю! – запричитала Барбара. – До тата з мамою прийшли з того сєльсовєта з солдатами, все описують: і землю, і статки. Кажуть, що будуть усе забирати, а їх вишлють на Сибір як куркулів і «нєблагонадьожних». Ви ж знаєте, вони в селі найбагатші, бо й млина мають, і двадцять десятин. То з них, мовляв, і треба починати…

Барбара заридала, вткнувшись обличчям Оксані в поділ.

– О горе, – перелякано мовила Оксана, гладячи Барбару по голові й шукаючи поглядом чоловіка, який щойно був біля клуні. – Заспокійся, Басю. Тобі не можна так перейматись, ти ж дитинку виношуєш…

– Тож так, – крізь сльози ствердила молодиця. – Але вони сказали, що й мене з Владеком заберуть, якщо ми виявимось куркулями, а не тими… середняками.

Матвій, який вийшов з клуні і почув ті слова Басі, похмуро мовив:

– По-їхньому, ви з Владеком, як і от ми, не куркулі, бо в нас нема десять десятин землі. Так мені казали.

Він озирнувся і звелів Оксані:

– Веди-но, мати, Басю в хату, а я піду до Боровських, подивлюся, що там коїться…

Та сусідів в обійсті, яке тепер охороняв солдат з гвинтівкою, вже не було. Міхала і Марію Боровських повезли до Володимира в тюрму, яку совєти облаштували за валами старого княжого городища неподалік древнього Успенського собору, ніби навмисне підкреслюючи цим, що не вбачають ніякої різниці між в’язницею і храмом Божим.

Перед празниковим застіллям Віктор з Матвієм вийшли на подвір’я. Уже добре морозило і сніг рипів під ногами, як нові, ще не змащені дьогтем чоботи. По зоряному небі плив місяць, кругом панувала така тиша, ніби обійстя було відірване від решти світу.

– Не переживайте, куме, – порушуючи довгу мовчанку, мовив Матвій. – У нас з вами по десять десятин і близько нема, то чо нас совєтам до Сибіру гнати. А от у колхози ті з весни таки треба буде записуватись…

Він поклав Вікторові на плече руку, випереджуючи заперечення, яке вже готове було зірватись у того з уст:

– Ми не можемо сісти у в’язницю чи потрапити кудись за Урал. Нам треба зберегти своїх дітей, жити на своїй землі. Маю гадку, куме, що скоро за