read-books.club » Сучасна проза » Маринчина лялька 📚 - Українською

Читати книгу - "Маринчина лялька"

140
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Маринчина лялька" автора Зінаїда Валентинівна Луценко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 11 12 13 ... 79
Перейти на сторінку:

Галина дає Миросі чарку до рук, та швиденько, щоб ніхто не видер, перекидає її нахильці до рота і двома великими ковтками випиває. І тільки тут дитина відчула смак! У роті пече вогнем, не дає дихати, із очей ллються сльози.

– Галя! Вона ж випила всю горілку… – налякано шепче молодий.

– То що ж я зроблю? Вже як є, так і буде… – злодійкувато роззирається молода.

Але ніхто того не бачив…

Весілля гуляє далі, а у Миросі світ починає перевертатися кругами. Вона наче й сидить на місці, ще й тримається обома руками за лавку, але… Чомусь туди-сюди стрибають двері, дядьки не співають – ревуть, немов ведмеді, а у животі брикає сердитий вулик бджіл. Мирося геть не має сил, вона помалу хилиться до столу, голова вже не може втриматися на в’язах.

– Тітко Маринко! – гукає до мене через стіл Галина. – Візьміть свою Миросю, вона, напевно, хоче спати.

Та я геть не чую молодої. Мені, заклопотаній весільними справами, не до того: тільки встигаю бігати від печі і до столу, щось подаю, приймаю, мию.

– Тітко Маринко-о-о-о! – щосили гукає молодий.

– А що там?… – я на мить спиняюсь. – Щось принести?

– Та ось, ваша дитина…

– Хоче спати? То передайте її комусь, нехай винесуть надвір, я не маю часу.

І далі біжу до кухні. А в цей час…


– Подавай її сюди! – гукає до Галини хтось із гостей, бере мою зімлілу дитину на оберемок і несе в садок, там кладе під деревом і йде курити.

А Мирося тим часом вивергає все із себе – і горілку, і те, що їла за столом, і те, що вдома. Стоїть коліньми на оббльованій траві, тримається руками за живіт і стогне. Тоді падає у блювотиння й засинає.

Знаходять Миросю Гріша із Степаном.

– Фе! Що це ти тут лежиш… така? – питає Гріша у Миросі. – Що це з тобою сталось?

– Я горілку пила, – дівчинка помалу встає, рукою тримається за стовбур, обтирає травою плаття.

– Не може бути?! – дивується Степан. – А хоч смачна?

– Ні…

– Ти біжи до копанки і вмийся, а то дивитись страшно!


І Мирося рушає, але…

– Миросю, зачекай, хочеш горошків? – повертає її назад Степан. – Там за столом давали вже солодке, але тебе не було.

Ось воно! Давали солодке! Це ж найкраща страва на весіллі!

– Давали солодке?… – журиться Мирося.

І їй стає так гірко-гірко, їй навіть байдуже, що робиться у неї в голові, що вона уся в мокрій слині і ще у чомусь, що оце вона тут валялася у траві. Одна тільки думка б’є Миросі у тім’я: вона не дочекалася цукерків!!!

У магазині тоді продавалися тільки горошки і подушечки із перевареного цукру, такі були цукерки.

І тепер їх роздали вже гостям, а Миросі не дісталося…

Сльози покотилися дитині з очей іще дужче. Мирося схопила себе за горло, захиталася туди-сюди від розпуки, від великого й невимовного свого горя!

– Та не плач, – раптом присів біля сестрички навпочіпки Грішка. – На ось тобі жменю, я набрав аж в дві кишені, їж.

– І мої на, – простягнув долоню двоюрідний брат Степан.

І Мирося, озираючись, чи ніхто того не бачить, похапливо кидала горошки собі до рота: моя дитина в той час не знала нічого смачнішого за горошки!

5

Хіба тільки чорні дрібні черешні!

У сусідів перед ворітьми росла молоденька черешенька – рання. Але ніколи не встигали ягоди на ній доспіти. Ще тільки-тільки запалились, а вже й нема!

Зате в нас у садку стояло старезне дерево, стовбур грубий. Треба було два дядьки, щоб ту черешню обійняти. Із дуплом, гілки аж на три метри від землі – попробуй доберись! Хіба тільки ноги треба було б засовувати в кору і чіплятися руками.

А що робилося вгорі! Ягід-ягід! Бубки на дереві були гіркі, дрібненькі, зате ж якщо доспівали!..

Якось наїлися від пуза тих ягід Мирося з Антосею та й придумали забаву.

– А давай викопаємо під черешнею ямку, – каже Антося, – настелемо в ній трави, та й будемо туди стрибати!

– А давай!

Мирося побігла по копачку. По черзі дівчата трудилися, вигортали землю.

1 ... 11 12 13 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маринчина лялька», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маринчина лялька"