Читати книгу - "Королівська дорога"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Так.
— Отож ніякого фанатизму, бо ми весь час будемо серед буддистів… Задум, можливо, не такий уже й фантастичний… Ви добре розумієтесь на цьому мистецтві?
— Від певного часу тільки те й роблю, що вивчаю його.
— Відколи? Скільки вам років?
— Двадцять шість.
— Гм…
— Я знаю, що виглядаю молодшим.
— Ні, це не було здивування, це була… заздрість.
У його тоні не було й тіні іронії.
— Французька адміністрація дуже не любить…
— Я був у відрядженні.
На якусь мить Перкен від здивування замовк, потім проказав:
— Я починаю розуміти все більше й більше…
— О, це всього лише безплатне відрядження! Наші міністерства не такі вже і скнари.
Клод зустрівся з таким люб’язним та пишномовним керівником відділу; в порожніх коридорах висіли примітивні мапи, на яких у сонячному промінні виднілися містечка Вьєнтьян, Тімбукту й Джібуті, обведені великими рожевими колами, і скидалися на столиці; кумедне поєднання — золото й гранат…
— Я бачу зв’язки з ханойським інститутом і ордер на примусове залучення, — зауважив Перкен. — Небагато, але все ж таки…
Він знову втупився в карту.
— Транспортуватимемо на візках.
— А що з тими шістдесятьма кілограмами, встановленими регламентом?
— Нічого. Це не має жодного значення. Від п’ятдесяти до трьохсот кілограмів залежно… залежно від того, що вам трапиться. Отже, візки. Але якщо протягом місяця нічого не трапиться…
— Та ні! Адже ви добре знаєте, що масив Дангрек зовсім не досліджений…
— Але не настільки, як ви це собі уявляєте.
— …і що тубільцям відомі храми. Чому не настільки, як я це собі уявляю?
— Ми ще повернемось до цього… — Він на мить замовк. — Я добре знаю французьку адміністрацію. Ви — чужинець, тому вона буде створювати всілякі перепони. Проте ця небезпека не така вже й велика… Є інша небезпека, яка вдвічі більша.
— Інша?
— Там можна зостатися назавжди.
— Меойці?
— Так, вони, але, крім них, є ще джунглі й лихоманка.
— Я думав про це.
— Гаразд. Давайте поговоримо про гроші.
— Все дуже просто — маленький барельєф або статуя коштують десь близько тридцяти тисяч франків.
— Золотих?
— У вас надто великий апетит.
— Тут уже нічого не вдієш. Мені вистачить десять тисяч. А вам — двадцять.
— Двадцять.
— Не бозна-скільки. Але якщо барельєф гарний — наприклад, танцюристка, — він буде коштувати принаймні двісті тисяч франків.
— Із скількох брил він складається?
— З трьох, чотирьох…
— А ви впевнені, що продасте їх?
— Звичайно. Я знаю найвідоміших фахівців у Лондоні і в Парижі. Крім того, дуже легко можна організувати публічний розпродаж.
— Легко, але довго.
— Ніхто вам не боронить продавати відразу, тобто без публічного розпродажу. Ці речі рідкісні — ціни на них стрибнули вгору відразу після війни.
— Ще одне — припустимо, що ми знайшли храми…
— Ми, — пробурмотів Клод.
— …як ви думаєте від’єднати найбільш вартісні брили каміння?
— Це буде не так легко. Я про це думав…
— Наскільки я пригадую, каміння досить масивне.
— Так, але кхмерські храми збудовані без цементу і не мають фундаменту — мов іграшкові замки з доміно.
— Нічого собі доміно — п’ятдесят сантиметрів у перерізі і метр довжини… Це близько семисот п’ятдесяти кілограмів ваги!..
— Я думав узяти довгу пилку, щоб відрізати не дуже широкий шматок з різьбленням. Пилки я маю тут. Будемо сподіватися, що упродовж віків усе попадало на землю, а смоківниці й запалювальні бомби сіамців дуже нам допомогли.
— Я зустрічав більше уламків гірської породи, ніж храмів… Там уже побували шукачі скарбів… До тих пір я дивився на храми лише як на…
Перкен відклав мапу і втупився очима в лампу. Клод запитував себе, про що він думає, — його відірваний від реальності погляд, здавалося, став якимсь замріяним. «Що я про нього знаю?» — вже вкотре подумав Клод, вражений виразом його обличчя і поглядом, втупленим в умивальник. Серед тиші глухо відлунював стукіт корабельних машин.
— Ну що?
Перкен, відсунувши мапу, сів на кушетку.
— Обійдемося без запитань. Цей продуманий проект вартий уваги. Я й справді не думав, а мріяв про ту мить, коли матиму гроші… Я зовсім не хочу забігати наперед подій, які повинні закінчитися щасливо. Але, зрозумійте, я погоджуюсь лише тому, що хочу потрапити до меойців.
— Куди саме?
— Набагато північніше, але одне другому не заважає. Поки що я одне знаю достеменно: я їду в Бангкок, де мушу розшукати одного чоловіка, до якого маю велику симпатію і водночас підозру… В Бангкоці місцева міліція повідомить мене, що їй відомо про його так зване зникнення. Я думаю, що…
— Отже, ви погоджуєтесь?
— Так…що він подався у той район, де перебував я. Якщо він мертвий, то
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королівська дорога», після закриття браузера.