Читати книгу - "Коса. Сплетіння долі"

Наказ підмітати клас означає, що ти не маєш права тут перебувати. Ти – далітка, scavenger, і ти нею залишишся аж до смерті. Ти помреш у лайні, як твоя мати і твоя баба до тебе. Як і твої діти, онуки та всі твої нащадки. У вас, недоторканних, покидьків суспільства, немає нічого іншого, нічого, крім цього ганебного запаху, що тягнеться за вами протягом століть, крім лайна інших людей, лайна всього світу, яке ви мусите збирати.

Лаліта не дозволила збиткуватися з себе. Вона сказала «ні». Це усвідомлення змушує Сміту пишатися своєю дочкою. Ця шестирічна дитина, ледве вища за стільчик, подивилася брахману просто в очі та сказала «ні». Він схопив її, бив її своєю очеретяною указкою просто посеред класу, перед усіма учнями. Лаліта не плакала, не кричала, з її вуст не зірвалося жодного звуку. Коли настав час обіду, брахман не дозволив їй їсти з усіма, він відібрав у неї залізну коробочку, яку Сміта дала їй із собою. Маленька дівчинка навіть не мала права сісти – мусила просто стояти та дивитися, як їдять інші. Вона не обурювалася й не жалілася. А лишилася стояти, сама. З гідністю. Так, Сміта пишається своєю дочкою: може, вона й їсть щурів, але сили в ній більше, ніж у всіх цих брахманів і джатів укупі, вони не змогли її зламати, не змогли приборкати. Вони били її, пошрамували її спину, проте в душі вона лишилася собою. Неушкодженою.

Нагараджан не згоден із дружиною: Лаліта мала поступитися, взяти мітлу, бо ж позамітати, зрештою, – це не так страшно і вже точно не так боляче в порівнянні з очеретяною указкою… Сміта вибухає. Як він може таке казати? Школа створена, щоб навчати, а не перетворювати дитину на раба. Вона поговорить з ним, із брахманом, вона знає, де він живе, вона знає, де знаходяться потаємні задні двері його будинку, бо Сміта заходить через них щодня зі своїм кошиком вибирати нечистоти… Нагараджан намагається остудити її запал: вона не зможе нічого домогтися, якщо спробує протистояти брахману. Він сильніший за неї. Усі сильніші за неї. Лаліта має змиритися із глузуванням та прискіпуванням, якщо хоче повернутися до школи. Така ціна за те, що вона навчиться читати й писати. Так усе влаштовано в їхньому світі: не можна безкарно намагатися йти всупереч кастовій системі. За все доводиться платити.

Сміта дивиться на чоловіка, тремтячи від гніву: вона не дозволить, аби брахман перетворював їхню дитину на цапа-відбувайла. Як він собі це уявляє? Як може навіть думати про таке? Чоловік мусить повстати, стати на її захист, боротися проти всього світу за власну дочку – хіба не це повинен робити батько? Та Сміта краще помре, аніж відправить її назад до школи; більше ноги Лалітиної не буде там. Вона проклинає це суспільство, яке нищить найслабших: жінок, дітей – усіх, кого мало б захищати.

– Нехай буде по-твоєму, – відповідає Нагараджан. – Лаліта не повернеться туди.

Завтра Сміта візьме її з собою, коли піде на обхід. Вона навчить її ремесла своєї матері та бабусі. Передасть їй свій кошик. Зрештою, саме це й робили жінки її родини протягом багатьох століть. Це – її дхарма. Марно Сміта сподівалася змінити щось у її житті. Вона хотіла вивести її з того шляху, яким їй судилося йти, – що ж, брахман повернув її на цю стежку, підганяючи очеретяною указкою. Кінець розмови.

Сьогодні ввечері Сміта молиться перед маленьким вівтарем на честь Вішну. Вона знає, що однаково не зможе заснути. Все думає про ті п’ять озер крові та питає себе, скільки ж озер мають наповнитися їхньою кров’ю, кров’ю недоторканних, щоб звільнити їх від цього тисячолітнього ярма. Тут мільйони таких, як вона, покірливі маси, що просто чекають на смерть; у наступному житті все буде краще, казала її мати, хіба що закінчиться цей пекельний цикл реінкарнацій. Нірвана, кінцева точка – ось на що вона сподівалася. Сміта мріяла померти біля Гангу, священної річки. Кажуть, що після цього пекельний цикл перероджень зупиняється. Не народжуватися знову, злитися з абсолютом, із космосом – ось найвища мета. «Цей шанс випадає далеко не кожному», – говорила вона. Інші отримують вирок у вигляді чергового переродження. Світовий порядок речей треба сприймати як божественне покарання. Саме так: вічність треба заслужити.

В очікуванні вічності даліти гнуть свої спини.

Але не Сміта. Не сьогодні.

Для себе самої вона прийняла цю долю як жорстоку даність. Але її дочка їм не дістанеться. Вона урочисто обіцяє це перед вівтарем на честь Вішну, посеред темної хати, де давно вже спить її чоловік. Ні, Лаліта їм не дістанеться. Її протест мовчазний, ледь чутний, майже невидимий.

Однак це – протест.

«Наче Спляча красуня», – думає Джулія, дивлячись на батька.

Ось уже вісім днів він лежить нерухомо на застеленому білими простирадлами лікарняному ліжку. Принаймні стан його стабільний. Вигляд у нього умиротворений – лежить собі із заплющеними очима, ніби наречена, що чекає на свого принца, котрий прийде та пробудить її. Джулія згадує історію про Bella Addormentata,[32] яку читав їй тато, коли вона була ще дитиною. Репліки злої феї – тієї, що накладає закляття, – він завжди читав грубішим голосом. Цю казку вона чула, мабуть, із сотню разів, але щоразу з полегшенням видихала, коли принцеса нарешті прокидалася. Вона обожнювала ті моменти, коли з настанням ночі в їхньому будинку лунав голос її батька.

Тепер цей голос замовк.

Тепер її papa лежить у цілковитій тиші.

Роботу майстерні треба було відновлювати. Усі робітниці одностайно підтримали Джулію. Джина приготувала для неї cassate,[33] яку вона так любить. Аньєзе купила шоколадних цукерок для mamma. Nonna запропонувала змінювати її на чергуванні біля ліжка papa. Алессія, брат якої був каноніком, замовила службу за здоров’я в церкві святої Катерини. Навколо Джулії виросла ціла невеличка спільнота, що підтримувала її та відмовлялася коритися горю. Перед ними дівчина хотіла мати усміхнений та веселий вигляд, який завжди мав її батько. Він вийде з коми, вона певна, він повернеться до роботи. Це все ненадовго, запевняє вона себе, лиш на деякий час.

Щовечора, після закриття майстерні, Джулія поспішає до нього в палату. Вона взяла собі за звичку читати йому вголос – якщо вірити лікарям, пацієнти в комі чують