Читати книгу - "Щоденник Фокса Міккі"

сама все правою ніжкою бри­кала. Хлопчаки, звичайно, були левами і, може, й лютіше за справжніх гарчали, плювалися, куса­лися і кидали один в одного стружку. Двоє навіть побилися: один пацнув іншого — бо луп­лять же клоунів — а той йому здачі… І обоє заревіли, цілком уже не по-клоунськи… А я ганяв по всій арені і хапав їх усіх (жартівливо, звичайно) за колінця.

Вийшов карлик в бузковому сюртучку з мідними ґудзиками і задзвонив у дзвоника. Дзинь-дзинь! Геть з арени — вистава іде! Один з «левів», зовсім ще маленький хлопчик нізащо не хотів іти. Аж прийшла його мама з ложі, взяла лева на руки, пацнула і понесла на місце. Ось тобі і лев!

* * *

Морж — молодець. Повернусь на нашу віллу і неодмінно спробую жонглювати запаленою лампою. Щоправда, в мене не такий широкий ніс… Ну що ж, візьму маленьку лампочку…

Я побіг за запинало: виявляється, у моржа ­в за­городці є цинова ванна, а після вистави йому да­ють живу рибу, бутерброд із риб’ячим жиром і чарку горілки. Славно!

Ага, що я ще помітив! Попід краї циркового шатра підлізають безкоштовні хлопчаки і дивляться виставу… А карлик бігає довкола і хвицає їх прутом по п’ятах.

Мурин Буль-Пуль немовби навіжений. Грав на мітлі «Марш п’яних крокодилів», акомпанував собі на власному животі, а ногами вироб­ляв такі штуки, наче в нього було чотири пари лап… І пахло від нього корицею і смаленим корком. Фі!

Потім вийшов «факір». Факір — це людина, котра сама себе ріже, але їй це навіть приємно, і кров не йде. Він себе, треба думати, заморожує перед виставою. Проштрикнув собі губи в’язальною шпицею, під пахву забив цвяха… Я навіть відвернувся. Нерви не витримали… А найжахливіше: він узяв у товстого солдата із публіки нікелевий годинник, проковтнув його, тільки ланцюжок з рота баламкався, — і попросив публіку послухати, як у нього в грудях годинник цокає. Жах! Шкіра по морозу дереться!

Здається, все. На закуску вилетіла на арену крихітна волохата конячка з червоною мітелкою над головою і з дзвіночками. Я і не знав, що є така порода кінських болонок! Вона так чудес­но стрибала крізь обруч, ставала на задні лапки і брикалася, що Зіна була в захваті. Я теж.

Дивуюся, чому Зінин тато не купить таку ко­нячку… Запрягли б ми її в шарабанчик* і ката­лись би по пляжу. Це тобі не на віслюкові че­ре­пашачим кроком топтатися!.. І всі би дуже ди­­ву­валися, і мені б перепадало багато цукру…

«Хто їде?» — «Міккі з Зіною!»

«Чия конячка?» — «Міккі та Зіни!» Чудесно!

Втомився. Більше не можу… От зараз лишень підпишуся і побіжу на пляж бавитися в цирк. Бум-бум!

Знаменитий приборкувач догів і бульдогів,

еквілібрист і вершник —

фокс Міккі

Розділ 11. Клятий пароплав

Біля курортної пристані гойдався білий будинок-пароплав. Ко­мин, балкончик для ка­пі­та­на, внизу — круглі віконечка, щоб риби могли зазирати в каюти. Спереду ніс гострий, ззаду — тупий… Во­да ляскає знизу, мотузка скрипить, з па­ро­плав­­­ної печі — дим. «Гу-гу!». Фу, як комин паскудно гавкає. Всі затикають вуха, а я не можу…

Зіна бере мене на ручки — я тремчу, дошки під нами так само тремтять — і несе мене на цю противну штукенцію. Ззаду — тато. Прогулянка! Мало їм місця на землі… Я хоч плавати вмію, а вони що будуть робити у своїх черевиках і панчохах, якщо будинок перевернеться?

Люди йшли, ішли-йшли. Чисті костюмчи­ки, з кишень — хустинки (зубних щіток, слава Богу, в петлицях ще не носять!), і всі штовхаються, і всі вибачаються «пардон»! А ти не штовхайся, і пар­дона твого не треба, а то всі лапи віддавили…

Сіли на лавочки по боках, і вгорі, і внизу, як го­робці на телеграфних дротах. Небо гойдається, вулиця гойдається, і наша підлога гойда­ється. І я зовсім втратив центр ваги, присів на підлогу і розпластався, як жаба на льоду.

Так знущатися із наземного фокса! За що?

«Гу-гу-гу!» — поїхали. Всі махають лапами, по­силають повітряні поцілунки. Подумаєш... На три години від’їжджаємо, і таке лицемірство. Підкрався до загорожі посеред пароплава і глянув униз: залізні лапи ходять, цмокають і перевертаються, а головна нога, вся в мастилі, довкола себе танцює… Машина. «Чікі-фікі, фукі-чікі, пікі-Міккі, Міккі-пікі…» Та спинися ти хоч на хвилинку!

* * *

Поки йшли протокою — нічого. А потім затокою, а потім… ух! Там море, тут море, небо з водою кругом зійшлося, горизонти якісь зі всіх боків з’явилися… Хіба так можна? А земля де? За пароплавом — білий окріп, чайки навперейми за нами летять і кричать, як голодні кошенята… Стільки риби у морі, цілий день обідати можна, чого їм іще треба?

Ну що ж, раз прогулянка, нема чого під лавкою повзати. Пішов по ногах, ноги ввічливо розсуваються. Пардон, сіль ву пле. (Вибачте, будь ласка!)