Читати книгу - "Антхіл"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Що ж його робити? Буває й таке.
Літній чоловік пожував травинку:
— Та є в мене припущення. Тільки як його перевірити, не знаю.
Молодий глянув запитально, мовляв, продовжуй.
— Колись вже була така історія з іншою коровою. Вона ходила до річки, і її «видоював» сом. Уявляєш?
Молодий засміявся:
— Та то ви, діду, той! Прибріхуєте.
Старий не образився:
— Не любо — не слухай. А старі люди дарма не говоритимуть. Тільки що коло нас і водойми немає. Хіба що в Зоні. Та там же навкруги наче огорожа є. Має бути. А я собі думаю, може не сом, а якийсь двоногий крадій з’явився?
Молодий погодився:
— Ото вже більше схоже на правду.
— А тоді нам треба крадія викрити! Бо заб’ють же тваринку ні за що.
Сонце хилилося за обрій, тож Я мав поспішати додому. І не тільки задля безпеки. Я мав обмізкувати побачене.
За коровою Я йшов, не обираючи дороги. Тільки за звичкою рахував повороти. Їх накопичилось шість десятків. Тільки той розрахунок мені не знадобився. Бо зараз мені треба було потрапити додому найкоротшим шляхом. Тож Я глянув на сонце, визначив напрямок до дому й побіг.
Та раптом на шляху мені трапились кілька мурах.
Я втягнув в себе повітря: запах був чужий, не з нашого мурашника.
Я приязно поворушив вусиками-антенами, аби привітати зустрічних. Та вони, замість привітатись у відповідь, понахиляли голови й рушили до мене явно з ворожими намірами.
Я спробував телепатувати, що не маю лихих думок, спокійно йду собі додому, нікого не чіпаю.
Марно! Вони все наближалися, недвозначно клацаючи щелепами.
Я ще не усвідомлював, що після вибуху мурахи з Зони в одну мить перенеслись в своєму розвитку на кілька щаблів вгору. Але той вибух не зачепив мурах, що мешкали поза Зоною. А Я намагався з ними спілкуватися як з рівними.
То була хибна думка, еге ж. Та тоді Я ще не навчився бути обачним. Я просто жадібно поглинав уявлення про світ, наче дитина, що без нагляду опинилася в цукерні.
Чужинці посунули до мене, намагаючись оточити, взяти в полон або знищити.
Тоді, облишивши дипломатичні реверанси, Я щодуху побіг.
Чи то Я втомився від подорожі й пригод, чи не до кінця усвідомив небезпеку, але чужинці бігли значно швидше, і одна-дві мурахи закінчили життя в їхніх щелепах.
Мене як струмом вдарило. Та бігти швидше вже було несила. Чужинці оточили мене. Надії на порятунок не було ніякої. Я подумки заволав: «Хоч би опинитися якнайдалі від них!» і… втратив свідомість.
Отямився вже в Зоні. Як Я перетнув кордон, геть не пам’ятав.
Мені було зле. Аж тут Я знову вгледів мурах.
Обпікшись на молоці, хукатимеш і на воду. То Я з побоюванням заховався в траві. Та мурахи на мене не зважали.
Сонце вже майже заховалося за обрій, і вони, схоже, поспішали додому. В кожного була чималенька ноша, що вагою перевищувала окрему мураху. Я принюхався: запах був знайомий, рідний. Та це ж свої! З рідного мурашника! Я нанюхав стежку, що її феромонами [3] намітили попередні мурахи, і вже впевнено побіг додому.
Кілька діб Я не виходив зі свого помешкання. Не сказати, що хворів, але відчував себе якось дивно, наче сліпий на одне око, глухий на одне вухо та ще й кульгавий.
Але з часом до мене приєдналися кілька тямущих мурах. І Я одужав. Навіть, здавалося, зміцнів.
Кілька тижнів ми жили як зазвичай: працювали, харчувалися, доглядали власну оселю. Надвечір Я вибігав до водойми. І частенько бачив ту чудернацьку пару. Корову й сома.
Якогось разу корова занадто довго очікувала на свого сисунця. Я навіть подумав бува, що той десь подівся. Та нарешті таки виринув. Мляво так, неохоче. І припав до вимені.
Я налаштував увагу на його свідомість. Почав вловлювати думки. Так он воно що трапилось! Сом був породіллею.
Народжувати важко не тільки їм, людям. Рибам теж. Риба ж вона як: кладе ікру в очереті. Важко їй. Як народжує, то навіть стогне. А потім кілька діб хворіє.
Так і мій знайомий сом. Він… Тобто, вона, вже очуняла після пологів. Заразом і зголодніла. Тож залюбки припала до годувальниці.
А через деякий час з’явилися вони. І в моїй свідомості відчайдушно засурмив сигнал тривоги. Радше, сигнал смертельної небезпеки.
Вони під’їхали до водойми. Вивантажили з автівки якесь причандалля. Воно мало огидний припах. Так мені здавалося. Тхнуло все: автівка, снасті, люди. І навіть їхні думки.
Знову все тхнуло смертю.
Я зрозумів, що вони надумали. Того, минулого разу вони хотіли знищити все живе. На суші це їм вдалося. А тепер вони хотіли вмертвити підводних жителів.
Мені хотілося заволати до мешканців ставку: стережіться! Та що б вони могли вдіяти?
Я зрозумів: масові вбивства ще не скінчилися. Тож щодуху побіг додому, аби попередити своїх одноплемінників, аби подвоїли обережність.
Наступного дня з важким серцем Я повернувся до ставка. Видовище перевершило мої найгірші побоювання. Ставок наче кригою в льодохід було вкрито трупами риб. Там їх було сила-силенна: величезних, трохи менших і зовсім ще маленьких. Але всі вони були мертві. Мертві.
Згодом прийшла знайома корова. Заклично мукала, нетерпляче ходячи мілководдям. Знову страждала через переповнене вим’я.
Бідна
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Антхіл», після закриття браузера.