Читати книгу - "Чому дзвенять цикади"

чекала першої шлюбної ночі, бо боялася почути докір у відсутності цноти. Не почула. Чи то Віктор був не досить обізнаний в інтимних питаннях, чи, навпаки, більш делікатний, ніж від нього чекала Ляля. Для себе ж Ляля твердо вирішила: все, минулому не має вороття! Більше ніяких коханців! Тепер вона зразкова дружина, зразкова хазяйка, а згодом — й зразкова матір.

Як там як, а цієї ролі вона дотримувалася повсякчасно і настільки бездоганно, що й сама потроху почала в це вірити. А Віктор й поготів, бо, добуваючись ненадовго суходолу, він знаходив затишну квартиру, що аж сяяла від чистоти; смачну домашню їжу, про яку за довгий похід він тільки мріяв; а найголовніше — розкішну кохану, яка ані на хвилину не припиняла грати роль до нестями закоханої жінки. Згодом грати роль ідеальної дружини настільки зробилося її звичкою, що Ляля й сама почала в це вірити. Та й врешті решт то чоловікові важко вдати з себе закоханого, а щодо жінки…

Через рік у молодого подружжя народився первісток, Сашко. Віктор, як часто буває у батьків, чоловічі амбіції яких цілком задоволені появою першого сина, волів би одразу отримати й дочку.

— Навіщо тобі дочка? Інші чоловіки, навпаки, марять синами, спадкоємцями, — заперечувала Ляля кокетливо на досить прозорі натяки щодо другої дитини.

— Як це навіщо? Аби отримати ще одну красуню. Схожу на матір, тільки молодшу, — віджартовувався Віктор.

«Це вже дзуськи! — подумки обурено заперечувала Ляля. — Ще одна! А як же! В нашій родині має бути одна красуня — це я!».

Уголос такого Ляля, звісно ж, не казала. І коли було вичерпано всі аргументи проти другої вагітності, народила ще одного сина, Мишка.

За допомогою синів Ляля намагалася виконати нереалізовані з чоловіком мрії про кар’єру. Сашко, тільки-но трохи підріс, почав марити морем, як його тато. Але Ляля, завбачливо не порушуючи суперечки за присутності чоловіка, іншим часом категорично забороняла синові навіть думати про море.

Коли Сашко закінчував середню школу і тільки натякнув про службу на флоті, Ляля заперечила як відрубала:

— Ніякої армії! Тільки інститут! А потім — аспірантура. Захистиш кандидатську — і про докторську згодом можна подумати. І пошана, і пільги, й броня від армії. І не будеш поневірятися, як… — Мало не сказала «Як наш тато», та вчасно прикусила язика — зрозуміла, що перебрала куті меду. — …Як безталанний невдаха.

Уф, вивернулась! Взагалі з дітьми вона була геть не така покладлива, як із Віктором.

— Ото ж закарбуй собі на лобі: ніякого флоту!

3

Сашко звично забіг на другий поверх новенької будівлі обласної бібліотеки. Відчувалося, що він тут далеко не рідкісний відвідувач. Знав: зараз пройде вкритим килимовою доріжкою коридором, а там оберне наліво, в абонементний зал, а там із-за столу йому привітно посміхнеться Марта Артурівна — сива як голуб приязна бібліотекарка, що пам’ятала на ім’я усіх завсідників і чи не наперед знала, яку книгу зараз поспитає відвідувач.

Сашко налаштувався хвастнути, що закінчив школу з золотою медаллю, складатиме іспити в кораблебудівний. Він відкрив було рота…

Та замість незмінної старенької за столом було дівча десь років п’ятнадцяти-шістнадцяти. Воно було чорняве, худеньке, чимось схоже на коника. Досить довге волосся було затягнуте чорною гумовою смужкою.

Сучасні дівчата, що мають можливість обрати шпильку на будь-який смак під будь-яку одіж в найближчому «Просторі», не зрозуміють, яке то було багатство — шматок старої велосипедної камери, від якого за потреби відрізали тоненьку смужку. Це був такий важливий стратегічний запас причандал для волосся, що його дівчатка ховали в найнадійнішому місті своєї оселі, аби братик (за наявності) не поцупив таке багатство, аби заклеїти свою камеру.

Сашко від несподіванки отетеріло дивився на дівчину і мовчав.

— Ви у нас записаний? — офіційним тоном спитала дівчина і цим вивела його із ступору.

— Так. Так, звісно. — Сашкові нарешті повернулася здатність говорити. — Мені потрібні Сканаві і Ландсберг…

— Задачники? Для вступу? — Дівча говорило таким не за віком серйозним тоном, що мало не викликала посмішку. Потім труснула своїм «кінським хвостом», шаснула кудись за стелажі і через хвилинку повернулася з обома підручниками у руках. Старанно школярським почерком заповнила формуляр, вимогливо нагадала: «Розпишіться!». І через кілька хвилин Сашко вже був на вулиці з підручниками у руках і сумбуром у голові.

Наступного дня Сашко у ранню пору сів за письмовий стіл перед відкритим підручником, аби «пройти» заплановані кілька пунктів програми. Але замість знаків тотожності йому вперто спливало обличчя дівчини з бібліотеки.

Не сказати, що вона була красуня мальована. А в порівнянні з однокласницями Сашка виглядала майже дитиною. І одночасно набагато дорослішою, як таке можна собі уявити. Але був в неї якийсь шарм, якому Сашко за абсолютним браком досвіду спілкування з дівчатами навіть і не намагався знайти назву.

Довгенько Сашко тупо дивився у підручник, а потім підхопився, згріб усі бібліотечні книжки — чи то дочитані, чи ні! — та зібрався йти до бібліотеки.

— Ти це далеко налаштувався? — це його майже на порозі гукнула мати.

— Та треба книжки поздавати. Учора сварилися…

— Ти бач, терпець їм увірвався! Дивись, туди й назад. Тобі треба графік виробляти.

— Звісно, мам!

І Сашко щодуху побіг на Московську вулицю — до бібліотеки. Для молодих прудких ніг один-два квартали — то дрібниця. Потім, через дві сходинки — на другий поверх, потім — повернути наліво…

І тут Сашко наче наразився на невидиму перешкоду: за столом сиділа Марта Артурівна. Підвела короткозорі очі на Сашка, побачила стосик книг і потягнулася шукати формуляр. А що Сашко розгублено озирався по сторонах, підбадьорливо запитала:

— Щось нове братимеш?

— Та ні, я зараз готуюсь до іспитів… А учора тут замість Вас була дівчина…

— Так, була. То Оленка — наша практикантка. А що, сподобалася?

— Та ні, просто так.

— То вона буде у другу зміну, як тобі цікаво.

— Чого б то мені було