Читати книгу - "Гордівниця Злата"

— Гей, приятелю, ти кажеш, у тебе на лобі вискочила гуля? — звернувся він до ображеного глядача.

— Саме так, — підтвердив той.

— А ти впевнений, що раніше гулі не було?

— Звичайно!

— Отже, ти одержав щось новеньке й ще повинен за це доплатити.

Публіці жарт сподобався: кожен був радий посміятися над гулею на лобі, якщо лоб чужий. Під насмішки залу розлючений потерпілий залишив своє місце, і вистава продовжувалась, але на цьому пригоди не закінчилися.

Коли вусатий показував фокуси, у циліндра відірвалося подвійне дно, і все, що факір мав звідти діставати, висипалося на землю. Публіка відчула себе обдуреною, вусатому довелося швидко ретируватися. Щоб затерти конфуз, на сцені з’явився «чоловік-гора».

Його зображав товстун. Треба сказати, що перед виступом він одягав надувну гумову жилетку, від чого й справді набував гігантських розмірів. Цього разу його вихід на арену був таким квапливим, що він не встиг гарненько заткнути корок на жилеті.

Глядачі зустріли появу «чоловіка-гори» здивованими вигуками. Товстун поважно пройшовся перед солідною публікою. Підійшовши до «пудової» гирі, яка насправді була порожньою всередині, він нахилився, щоб її підняти, але тієї ж миті корок на жилеті вискочив, повітря зі свистом вирвалося з нього, і «чоловік-гора» почав худнути на очах. Благородні актори зрозуміли, що чергове шахрайство їм не минеться. Треба було рятувати становище. І раптом вусатий згадав про новеньку.

— Послухай, крихітко, тобі доведеться заспівати, — сказав він, і схопивши Злату за руку, потяг на арену.

— Але я раніше ніколи не співала перед публікою, — опиралася дівчина.

— Ти ж не хочеш, щоб твоїх вірних друзів пригостили стусанами? — наполягав вусатий.

— Я завжди казала, що вона не здатна заробити ні копійки, — втрутилася Розіта.

Її слова підхльоснули Злату. Врешті-решт вона доведе, що може заробляти нічим не гірше за інших. Дівчина гордо закинула голову й сказала:

— Добре, я співатиму!

Публіка шаленіла. Від пронизливого свисту й тупоту ніг підмостки, здавалось, ось-ось заваляться. Коли на арену полетіли тухлі яйця, перед завісою з’явився вусатий і оголосив:

— Шановна публіко! Прошу уваги! Зараз ви побачите справжню перлину! Ваше терпіння буде винагороджене. Перед вами виступає найдивовижніша, найпрекрасніша карлиця в світі. Слово «карлиця» боляче вразило Злату. Вона була ладна провалитися крізь землю, але відступати було пізно. Скоморох і товстун дивилися на неї так, ніби вона була їхньою останньою надією, а Розіта зневажливо посміхалась.

— Ситі по горло вашими виступами! — не вгамовувалася публіка.

— Либонь ваша карлиця вродлива, як руда Меланія, якщо на неї вимазати пуди зо два рум’ян!

Вусатий відсмикнув завісу. У глядачів вирвалося захоплене зітхання. Перед ними дійсно стояло найчарівніше створіння, яке можна собі уявити. Волосся, подібно до золотої хвилі, вилося по плечах дівчини. Вона була тендітною і ніжною, мов рідкісна дивовижна квітка. Навіть найгорластіші крикуни сором’язливо притихли. Настала тиша. Злата вийшла на середину арени й заспівала. Від хвилювання голос її зривався, від чого спів виходив таким жалібним, що до кінця номеру публіка ладна була ридати разом з артисткою. Щойно Злата закінчила співати й пішла за куліси, як вусатий запхав їй до рук капелюха.

— Піди по кругу, здається, ці бовдури готові викласти копійчину, — шепнув він.

Злата подумала, що вона недочула. Невже цей циркач думає, що вона принизиться до того, щоб ходити з капелюхом, мов жебрачка?

— Нізащо! — з викликом сказала вона.

— А ти, як я подивлюсь, і справді гордівниця, — розлютився циркач і, перш ніж Злата встигла опам’ятатися, знову випхав її на арену. До капелюха посипались монети.

Того вечора артисти наїлися досхочу, і у них навіть залишилося дещо у запас, але Злату не тішили її перші зароблені на сцені гроші. Вона майже не торкнулася їжі.

«Хто б міг подумати, що я так низько впаду?» — з соромом думала вона.

Вусатий, розомлілий від ситості й дешевого вина, задоволено потирав руки:

— Що я казав! Ця дівчина принесе нам гроші! Вона зуміє вичавити з публіки дзвінку монету!

Почувши його слова, Злата остовпіла. Так ось яке майбутнє «видатної актриси» на неї чекає!

— Я не обходитиму публіку з капелюхом, — твердо сказала дівчина.

— Запам’ятай, крихітко, тут командую я! — зареготав вусатий.

— Мною ніхто не командуватиме! Як тільки розвидніється, я піду!

— Не вийде, лялечко! Нікуди ти від мене не дінешся, — пробасив вусатий і додав: — Запам’ятай, ти не одержиш їжі доти, поки не станеш слухняною.

Злата опинилася в полоні. Удень за нею пильно слідкували, а на ніч міцно зв’язували ноги шнурком. Ось уже кілька днів вона не мала й крихти в роті, але навіть скоморох, який ставився до неї краще за інших, не пошкодував бідолаху.

«Нащо потурати її примхам? — думав він. — Нехай виступає, як інші, тоді й одержить свою порцію обіду».