Читати книгу - "Віннету ІІ"

На жаль, я прорахувався: з Ґалвестона був тільки один пароплав, та й той не на Кінтану, а в Матаґорду[25], в гирлі Колорадо. Мене запевнили, що вже звідти я легко доберуся до Кінтани, я послухався поради і, як потім з’ясувалося, вчинив правильно.

Увага вашингтонського уряду була тоді скерована на події на півдні Мексики, де все ще тривали криваві бої між військами республіки та імперії[26].

Беніто Хуарес[27] став президентом Мексиканської республіки, уряд Сполучених Штатів його визнав і допоміг у боротьбі з Максиміліаном[28]. Штати чинили тиск на Наполеона III і домоглися обіцянки вивести французькі війська з Мексики. А коли Пруссія здобула перемогу над Австрією, імператор Франції був змушений стримати слово, яке дав урядові США, і відтоді доля Максиміліана була вирішена.

На початку Громадянської війни в Америці Техас став на бік штатів, які виступали проти скасування рабства. Розгром армії рабовласників не дав спокою. Жителі Півдня, озлоблені проти Півночі, яка перемогла, не сприймали політики уряду. Але серед населення Техасу були сильні й республіканські настрої. «Індіанський герой» Хуарес, який не побоявся протистояти Наполеонові III і став до збройної боротьби з представником найсильнішої європейської династії Габсбурґів, був популярний серед волелюбних жителів прерій. Однак йому допомагав вашингтонський уряд, а це викликало ворожість жителів Півдня і сприяло виникненню таємних змов проти Хуареса. Таким чином, серед населення Техасу відбувся глибокий розкол: одні прилюдно перейшли на бік Хуареса, інші виступили проти нього, але не так з політичних міркувань, як з почуття суперечності — що завгодно і як завгодно, аби наперекір Вашингтону. Через цей розкол подорожувати Техасом було непросто. Усі спроби приховати свої політичні переконання зазвичай були марними, бо кожного у прямому сенсі слова змушували чітко й недвозначно висловитися про них. Що ж стосується німців, які мешкали в Техасі, то серед них теж не було єдності. З одного боку, вони, як німці, симпатизували Максиміліанові, але з другого — їм не подобалося, що він прийшов до Мексики під егідою Наполеона, це ображало їхні патріотичні почуття. Вони достатньо надихалися республіканським повітрям, аби переконатися, що французи неправомірно вдерлися на землі Монтесуми[29], і то лише, щоб трохи освіжити славу французької непереможності, а фігурою Максиміліана — відвернути увагу від злочинності такого нападу. Через це німці поводилися там тихо і трималися осторонь усіх політичних демонстрацій, хоча під час Громадянської війни вони виступили на боці північних штатів проти рабовласників.

Так виглядала ситуація у Техасі, коли я, замість Кінтани, побачив сумовитий плаский острів, що відокремлював затоку Матаґорда від Мексиканської затоки. Ми зайшли з боку Пасо-Кабальо, але мусили відразу кинути якір, бо затока у тому місці настільки неглибока, що пароплави сідають на мілину.

Не гаючи часу, я вирушив до Матаґорди, щоб дізнатися, коли зможу потрапити в Кінтану, але почув, що наступне судно відпливає тільки через два дні. Отже, я застряг у Матаґорді, злий на себе і на весь світ, тому що Ґібсон випереджав мене тепер на чотири дні і міг зникнути безслідно. І тільки думка про те, що я зробив усе можливе в цих обставинах, була мені такою-сякою розрадою.

Оскільки мені не лишалося нічого кращого, ніж чекати й наздоганяти, я знайшов стерпне житло і відправив туди з кліпера свої речі.

У ті часи Матаґорда була набагато меншим містечком, ніж тепер. Порт, розташований у східній частині затоки, і сьогодні поступається за значенням Ґалвестону. Як і скрізь у Техасі, там уздовж узбережжя тягнеться низовина, хоч і не зовсім болото, але з дуже вологим і нездоровим кліматом. У таких місцях легко підхопити лихоманку, тому перспектива стирчати там два дні без діла мене аж ніяк не тішила.

Мій «готель» можна було порівняти з європейським заїжджим двором найнижчого розряду; кімната нагадувала за тіснотою каюту, а ліжко було таке коротке, що коли я витягав ноги, голова впиралася в спинку, а коли влаштовував зручніше голову, доводилося підтискати ноги.

Я розклав речі й надумав вийти прогулятися містом. У коридорі, між моїми «апартаментами» і сходами, я побачив іншу кімнату, двері до якої були відчинені. Кімната була обставлена точнісінько, як моя. Проходячи повз неї, я зазирнув туди й побачив на підлозі біля стіни сідло, а над ним — кінську збрую, яка висіла на цвяшку. У кутку, біля вікна, стояла довга рушниця з Кентуккі. Мені відразу ж згадався Вірна Смерть, хоча всі ці предмети могли належати кому завгодно.

Повертаючи за ріг готелю, я несподівано зіткнувся із чоловіком, який вилетів навпроти мене.

— Чорт забирай! — гаркнув той. — Якщо вже так з розгону повертаєте за ріг, то будьте обережніші.

— Якщо моя черепашача хода здається вам швидкою, то равлик, мабуть, видасться пароплавом із Міссісіпі, — відповів я з посмішкою.

Незнайомець відсахнувся, придивився до мене й вигукнув:

— Ба! Та це ж ґрінгорн, який приховує, що він — детектив! Що ви загубили у Техасі, до того ж у Матаґорді?

— Точно не вас, містере Вірна Смерть.