Читати книгу - "Віннету ІІІ"

свого мустанга й помчав назустріч потягу так швидко, як тільки міг у темряві без ризику покалічити себе й коня. Треба було наздогнати потяг на такій відстані звідси, щоб індіанці не зауважили, що він зупинився. А тим часом ніч ставала світлішою, на небі з’явилися зорі й освітили прерію м’яким сяйвом. Тепер я міг їхати швидше, мені вже нічого не заважало. Приблизно через три милі від того місця, де червоношкірі готували пастку, я зістрибнув із коня, зв’язав йому передні ноги і в мерехтливому світлі зірок зібрав хмиз, суху траву і зробив смолоскип, а сам розстелив свою ковдру й ліг біля залізничного полотна, щоб почути наближення потяга.

Приблизно через десять хвилин я почув далекий стукіт коліс. На горизонті з’явилася маленька світла цятка, ніби ще одна зірка сходила в небі. Цятка швидко наближалася і збільшувалася.

Незабаром вона розпалася на дві. Час було діяти. Я підніс сірник до сухої трави, трава спалахнула, затріскотів хмиз, і вгору піднялося полум’я, яке мали би зауважити з потяга. А потяг тим часом наближався, я вже чітко бачив перед собою два ліхтарі, які прорізали темряву попереду паротяга. Приблизно через хвилину потяг буде біля мене.

Я встромив смолоскип у полум’я, зачекав, поки спалахне, і, розмахуючи вогнем над головою, рушив назустріч потягу. Машиніст збагнув, чого мені треба. Пролунали три оглушливі свистки, гальма зі скреготом втиснулися в колеса, повітря завібрувало, і паротяг зупинився поряд із вогнищем. Машиніст визирнув з віконця і крикнув:

— Що там у вас? Ви хотіли сісти на потяг?

— Ні, я хотів, щоб ви вийшли з нього.

— Про це не може бути й мови.

— Але вам таки доведеться, бо попереду індіанці розібрали рейки.

— Індіанці? От чорт! Це правда?

— А чого ж би я брехав вам?

— Що трапилося? — втрутився в розмову кондуктор.

— Кажуть, попереду червоношкірі, — відповів йому машиніст.

— Справді? Ви їх бачили?

— Бачив і чув. Індіанці оґлала.

— Це найгірші з усіх. Скільки їх?

— Приблизно шістдесят.

— Чорт! Вони вже втретє за останній рік влаштовують нам засідку. Але нічого, ми дамо їм відсіч. Я давно хотів з ними поквитатися. Як далеко звідси вони зачаїлися?

— Приблизно через три милі.

— Машиністе, затуліть ліхтарі ковдрами. У цих негідників дуже добрий зір. Ви трапер, правда ж?

— Правда, зі мною є ще один, він стежить за червоношкірими й чекає на нас.

— Ви вчинили дуже мудро, завдяки вам нам тепер не загрожує небезпека, а можливо, ми ще й потішимося, взявши участь у незвичній пригоді.

Люди з найближчого вагона відчинили вікна і прислухалися до нашої розмови, почали відчинятися двері, поодинці та групами виходили люди й приєднувалися до нас. Розпитували, штовхалися, перебивали одне одного і затихли лише після того, як кондуктор попросив усіх замовкнути.

— У вашому потязі є золото і срібло? — запитав я.

— Хто вам сказав? — здивувався він.

— Індіанці. Ними верховодить білий волоцюга, який отримає золото, а ваші скальпи та майно він пообіцяв індіанцям.

— Он воно як. Але звідки він знає, що ми веземо?

— Здається, йому сказав якийсь працівник залізниці, але як саме це трапилося, я не знаю.

— Про це ми довідаємося, якщо він живцем потрапить нам до рук. Але пробачте, сер, ви не могли би назватися, щоб ми знали, як до вас звертатися?

— Мого товариша звати Священне Вухо, а мене…

— Священне Вухо? — перебив він мене. — Чорт, оце нам пощастило! Він один вартий більше, ніж десяток воїнів. А ви?

— Мене у прерії називають Вбивчою Рукою.

— Вбивча Рука? Той самий, за ким три місяці тому в Монтані гналася сотня індіанців сіу? Той, хто за три дні пробіг на лижах від Сьєрра-Невади до форту Юніон?

— Так і є.

— Сер, я так багато про вас чув і страшенно тішуся, що ми зустрілися! Але як дивно! Скажіть, хіба не ви нещодавно врятували потяг, який збирався знищити Парранох, білий вождь індіанців понка?

— Так. Тоді зі мною був відомий вождь апачів Віннету, ім’я якого відоме всім мешканцям прерії. Але час братися до діла. Індіанці знають, коли має з’явитися потяг, тому не можна зволікати, щоб вони нічого не запідозрили.

— Це правда! Насамперед розкажіть, де саме вони влаштували засідку й виставили вартових. Той, хто збирається напасти на ворога, повинен знати, до чого треба бути готовим.

— Ви міркуєте, як стратег, сер. Але, на жаль, я не маю про це інформації. Я не міг чекати, поки вони закінчать усі приготування, бо тоді не встиг би попередити вас. Ми дізнаємося про все від мого товариша! Я просто хотів запитати вас, чи збираєтеся ви битися з червоношкірими, чи радше воліли б ухилитися від бою?

— Звичайно, ми нападемо на них, — поквапився відповісти кондуктор. — їх треба добре провчити, раз і назавжди, щоб у них зник апетит до нашого майна. Як я зрозумів, вас лише двоє, а цього явно замало проти шістдесятьох індіанців, тому ви не можете…

— Даруйте, сер, — перебив я його, — але дозвольте нам самостійно вирішувати, що ми можемо, а що ні. Сьогодні Священне Вухо сам за кілька хвилин убив чотирьох червоношкірих, тож запевняю вас, що ми й удвох відправили б до Країни вічного полювання кілька десятків оґлала. Річ не в кількості, а в тому, що люди мають у головах і в руках. Якщо я в темряві можу вистрілити сам двадцять п’ять разів і мені не треба буде заряджати зброю, звідки вони знатимуть, скільки нас — двоє чи двадцять? Ваші люди озброєні?

Це було зайве питання, бо я й так