Читати книгу - "Знак Саваофа"

вже нiчого не пам’ятав того дня: бiжить, стрибає роздягнений, блiдий, як тiсто, чеберяє ногами Льопа, притискаючи до сколiозних грудей портфеля; потiм тривожний гул, i лакуни яруг наповнюються голосами. То бiгли люди. I нiчого бiльше, однi трупи. I ось вони лежали: в одних обличчя сплющенi, як шматки желеподiбного тiста; в iнших ноги вилазили з видутих животiв; всi вони дивно лежали поодинцi — безногi та безрукi, з вилупленими очима, а то i без; сонце щедро заливало вовняний степ; чорний жирний дим пiднiмався до неба, а мiж цим усим ходили свинi, час вiд часу порохкуючи або тицяючись писками у розквашенi тiла. Iнодi якась тварина цапала зубами труп i, задоволено рохкаючи, волочила степом, — тодi пилюка та погар вiд випаленої трави зависали у повiтрi. Легкий пiвденний вiтер налiтав хвилиною пiзнiше i зносив усе на озеро. Жодної живої душi. Тiльки невидимi жайворони лущали у високостi, у небi, де за горизонт зсипався бiлий рафiнад хмар.

Потiм вiн очунявся серед ночi, у Лаврентiйовiй будi, i тисячi вогникiв металися долиною, серед рохкаючих свиней, i загрiбали трупи. Широке обличчя Лаврентiя з простими, але чiткими рисами, запiтнiле чоло:

— Оце так… Вони грабують… краще б з цього мiста каменя на каменi не лишилося.

Вiн пiднiметься i втече, розганяючи ногами свиней, гойдаючись, як п’яний, в пекучому, густому, як глей, повiтрi, а свинi кувiкатимуть, лазитимуть мiж живими i мертвими, з переляку чи озвiрiвши зовсiм, гризтимуть трупи. I над цим висiтиме вже уполовинений мiсяць, а Лаврентiй повторюватиме якiсь незрозумiлi слова, що доходитимуть до нього поволi, як з тiєї, без обкладинки, книги. Потiм побiгли люди, — вони заповнювали лакуни ярiв голосами, дзвякотiнням лопат, нездоровими, придавленими страхом голосами; бiлi шматки попливли перед очима, порiвнялися, набрали форм чиїхось облич. Тiльки тодi вiн зрозумiв, що тримає когось за горло, виривається i б’ється головою об червону стiну будинку, а дужi руки нагинають його, колiна смалять пiд дих, — вислизнувши, повзе вiн тванюкою, помийницею, що побiля бару, зводиться i кричить.

— Якого ти… Заткнись, бо весь вiддiлок пiднiмеш на ноги! — почувся чийсь знайомий голос, i тiльки зараз Лямур помiтив, що стовбичить на балконi, стискаючи в руках пiстолет, а внизу рiзнокольоровими шматками виривається, пропiкаючись в ультрамаринi колихкими вогнями, його передмiстя, де вiн уже не був добрий десяток рокiв, i далi губиться, береться сизим димом, аж туди, до жовтого супермаркету, падає освiтленими квадратами у рваннi колючих зiрок. I йому прийшло на думку, зовсiм вiддалено, так, як пригадується завжди перед кiнцем, що вiн дуже часто бачив очi тих, якi приймуть зараз наглу смерть. Боячись своєї думки, Лямур вирвав з того напiвколишнього свiту, який начебто став реальним, вiрнiше, мовби став частиною його тiла i зараз сльозився крiзь пори: вiн довго зволiкав з iлюзiями, а вони повсякчас нагадують про насолоди, нехай неiснуючi, але все ж ймовiрнi. Маленькi гниди, що засiли в порах людської душi, якщо вона не зотлiла. Людина завжди страшиться позбутися насолоди; найбiльшою насолодою для бiльшостi є уникнення власної участi, посланої згори. Отаке крутiйство. А так вони весь час брешуть. В унiверситетах, школах, на роботi, в лiжку. Ностальгiя та iлюзiї. От вiн означив свiй шлях, але куди заведе та дорога, то питання кiлькох годин. Ще нiколи так тверезо вiн не думав, вслухаючись у голос, що лунав наче з глибокої дiжi. Джмелями котилися слова, вiддаленi, як тi в сизiй повстi квартали, розрiзанi смугами червоного свiтла, в балiї нiчного варива, але вiдрiзненi, далекi вiд свiту, так, що серце гупотiло тупо в грудях, разом з шелестом нiчних птахiв до нього вривалися, з холодним подувом вiтру, як очищальнi, чому вiн чинив супротив.

5. Ти не злякаєшся нi страху вночi, анi стрiли, що вдень лiтає, 6. анi чуми, що в пiтьмi бродить, анi зарази, що нищить опiвднi. 7. Нехай i тисяча упаде бiля тебе, i десять тисяч праворуч вiд тебе, — до тебе не пiдiйде.

— Що ти там. Ну, що ти там, — вiдiзвався знову голос в пiтьмi, нiжний та соковитий, спраглий i знайомий. I до нього дiйшло, що то зовсiм не його голос, а когось iншого.

Вiн побачив, прозиривши всю кiмнату, чiпляючи звуженими зiницями кожну рiч, доки не сягнув одвiрка, i предмети злилися воєдино крiзь запацьорене скло: Iлона стояла, похитуючись, на порозi, за її спиною горами м’яса пiднiмалися два велетенських, майже гiганти, мужлани, тримаючи заготовлено руки на поясi, щоб зробити з нього, коли настане мить, росiйську окрошку або заставити полетiти з шостого поверху в краї неозорi, де немає нiчого, навiть цього блядського кокаїнового кайфу, вiд котрого вже ламало черепа, наче хто у тiм’я загнав лома чи монтировку. Лямур лише додумався свиснути, опустити руки, тихо виматюкатися: попався, бля, на самому цiкавому моментi. Похорон, квiти, сльози, радiсть збудження. А херушки.

Потiм все було, як у рапiдi: кволо пливли птахи, ганяючи пусте повiтря, поклацуючи дзьобами, а на дюнах вошколупилися тiнi людей, собак; вiн би навiть присягнувся, зуб вiддав, що он та парочка, майже гола, трахається пiд розлогим кущем, розчистивши собi мiсце для злучки серед банок, склянок, порваного дерматину, пакункiв, жовтих здебiльшого, де вiчне клеймо супермаркету, що його не вигризе нiяка погода. I знову птахи перекидають крилами все хутчiше, суки, все хутчiше, лише серце у нього, в Андрюхи Лямура, тарабанить по ребрах, липкий пiт дзюрить, як з дiрявого вiдра, i все прямо в розкритого рота, на натерту удавкою шию. Хоч застрелься, але так все швидко: Iлона шастає разом з молодиками до ванної, а на порозi вже стовбичать усмiхненi, налитi щасливою кров’ю харi його коришiв; вони хекають, пускають соплi, бо лiфт нiфiга не тягне, а в тому роцi взагалi була засада — провалився, благо, на другому поверсi, поховавши тiльки слюсаря-п’яницю, який частково пiдмiтав, нахабно калатав у дзвоника, щоб усучити квитанцiю про сплату чогось, так, що дзвоника довелося вирвати з м’ясом. При згадцi про м’ясо, про лiфт у головi зашумiло ще бiльше. Птахи засiпалися на одному мiсцi, бля, ну тобi кiно, i все, хоч гопака пускайся.