Читати книгу - "Дев’яноста хвиля міграції"

якимсь іншим чином. Тож із чотириногими вартовими ми досить швидко домовилися за допомоги ковбаси. Щоб вони не заважали, я, перелізши через сітку, залишився з ними й водночас роздивлявся підступи до складів, а інші пішли вглиб території. Час від часу до мене долітав звук пилки по металу, якою хлопці спилювали навісний замок складу, та матюки.

— Їжте, фашисти, — промовляв я до собак, кидаючи їм шматки ковбаси, — бо зранку хазяї нагодують чоботом під ребра.

Хотілося курити, але я тримався. Не дай Боже, хто помітить. Минуло хвилин двадцять. З боку складу почулися незрозумілі звуки, а потім голоси. Розмова відбувалася на підвищених тонах. Я прислухався, так само як і собаки.

— Тс-с-с, тихо. Їжте! — я кинув їм ще кілька шматків ковбаси.

Хлопці тягли до сітки якісь мішки. Першим ішов Густав. Обличчя пашіло від злості.

— Dummkopf, іdiot! — він кинув біля мене величезний білий мішок. — Я, Русмане, таких ідіотів вішав би. Тільки ніч пересрали!

Я заглянув у мішок, доверху набитий пакунками з пральним порошком, жіночими прокладками і дитячими підгузниками.

— Що це?

— Що, не бачиш? Горілка й цигарки! — огризнувся Густав. — Куди, в дідька, вони дивилися?! Чи, може, склад переплутали? Півгодини того замка пиляли, а в складі лише оце. Я вже з турками домовився, щоб здати товар. А це хто купить? От придурки!

— Бувайте, фашики, — я помахав рукою собакам, — не сумуйте!

Ми напхали награбоване у наш старенький «БМВ» і поїхали.

— Будете підгузники до пенсії носити, — бурчав Густав, — хоч на туалетному папері та трусах економія буде.

— Stehe! Sie halten es! — лунало позаду. — Тримайте злодія!

Я біг так швидко, як тільки міг. Добре хоч на тротуарі було небагато людей. Німці запросто можуть зробити в таких випадках підніжку або навіть спробувати затримати (кляті педанти!).

Усе йшло, як звичайно. Я зайшов у невеличкий магазин. Нагріб косметики, обережно позрізав з упаковок металеву стрічку, щоб не пищала на виході, аж раптом побачив спортивні костюми. Один мені дуже сподобався. Чорний зі вставками у вигляді німецького прапора. Я взяв його і ще один, трохи інший. Зайшов у кабінку, ніби приміряти. Витяг жіночу шпильку, яку зазвичай носив з собою для таких потреб, і швиденько зняв «алармики», що висіли на штанях і кофті. Далі обережно намотав шмаття на тіло під піджак, поправив його і вийшов із кабінки.

— Entschuldigen Sie, mir gepasst nicht, — посміхнувся я продавщиці, — не підійшло.

Обережно повісив костюм на місце й пішов до виходу. Все сталося, коли вже виходив. Йолоп, куди я дивився у кабінці?! Один із рукавів кофти стирчав у мене ззаду з-під піджака.

— Stehe! Стій! — закричала продавщиця й кинулася до мене.

Я вискочив на вулицю, однак німкеня виявилася спритною і встигла вхопити за злощасний рукав кофти. Я крутнувся, наче дзиґа, навколо себе. Кофта вислизнула з-під піджака, а я чкурнув. Із кишень вилетіло кілька губних помад. Мабуть, це трохи затримало продавщицю, а мені надало необхідні секунди, щоб відірватися.

За кілька кварталів я звернув у двори. Перейшов на крок. Витяг речі і обережно поклав їх за бак зі сміттям біля стіни. Відійшов на інший бік прохідного двору, відхекався й закурив. Минуло хвилин п’ять. Ніхто мене не переслідував. Я повернувся до бака, зібрав украдене добро й пішов геть.

— А якби вона тебе за щось інше вхопила? Напевно відірвала б! — хлопці зареготали.

Я, Густав і Макс сиділи в напівпідвальному кафе на Ріпербані й пили. Вже було пізно, і ми налигалися до нестями. Я замовив собі здоровенну свинячу ногу і ніяк не міг її подужати.

— Уяви, Русмане, ти втік. Вона приходить у магазин до шефа й тримає в руці твого цвіркуна, — Густав зареготав і ледь не впав зі стільця, — і каже: герр босс, іншульдеген. Я впіймала злодія, однак лише частково. І кладе йому на стола відірваного пісюна.

— Густаве, перестань…

— Та чого перестань? Я на місці боса їй би медаль дав. А трофей би залишив. У хазяйстві все згодиться.

— Досить, хлопці, поїхали звідси, а то спати хочеться.

Ми вийшли з кафе і зупинилися біля Максового «БМВ». Закурили. Під будинками вулиці «Гамбургських червоних ліхтарів» стояли шльондри.

— А ота чорнява нічого, — я махнув рукою в бік двох дівчат, котрі палили у світлі вітрини.

— Угу, — засміявся Густав. — А я й не знав, Русмане, що ти цікавишся чоловіками…

— Що?

— Та це ж трансвестити! Педерасти перевдягнені.

— Та ну, Густаве, не може бути! — я уважно подивився на дівчат.

— Стовідсотково. Агов! — заволав Густав. — Скільки коштує шалена чоловіча любов?

Одна з «дівчат» повернулася й показала нам середній палець.

— То ти собі запхни, голубок, — реготав Густав. — Гаразд, поїхали. Максе, я поведу, бо ти лика не в’яжеш.

Той кинув ключі й брикнувся на заднє сидіння свого легковика. Я впав на сидіння спереду, біля Густава. Той щось довго вовтузився із замком запалення, бо й сам був добряче захмелілий. Потім розпрямився.

— Айн, цвайн, поліцай, поїхали!

Заревів двигун, одначе «бімер» замість того, щоб рвонути вперед, раптом сіпнувся назад. Я почув звук розбитого скла. Густав ніяк не міг зрозуміти, що відбувається. Машина, видавивши скло в напівпідвалі, сунулася далі. Хрясь — задні колеса провалилися вниз. Машина впала на «пузо». З кафе почувся лемент.

— Тікай! — Густав шарпав свої дверцята.

Я вистрибнув з авта. З іншого боку вискочив Густав, навіть не заглушивши двигун. Машина продовжувала скочуватись у кафе.

— Не кидайте мене, суки! — заволав із машини Макс, але ми його вже не чули — бігли вулицею, не розбираючи дороги.

Одна з «дівчат», чи то пак перевдягнених хлопців, ще раз показала мені середній палець. Таки правий був Густав. Це точно педераст. Принаймні в душі….

— Більше на човен