Читати книгу - "Дев’яноста хвиля міграції"

головою. Аксель — місцева знаменитість. Років йому десь за п’ятдесят. Невисокий. Довге, скатане в пацьорки волосся звисає пасмами, як у паршивої вівці. Борода більше схожа на віник. На Акселі, незважаючи на теплу пору, якийсь светр і розірваний на плечі сірий плащ. Джинси мають такий вигляд, ніби він зняв їх з мертвого, котрий загинув під час вибуху. Загалом, щоб мати такий вигляд, як у Акселя, треба ще добряче постаратися, адже ціла купа організацій, на кшталт «Червоного хреста», з радістю подарує нужденному все — від трусів до шуби. Однак Аксель — це окрема тема. Років із десять тому в нього, колишнього науковця, зірвало дах. Аксель чи то десь вичитав, чи то сам придумав якусь релігію, в яку тепер свято вірив. Усе інше його не обходило, хіба що емігранти, які заполонили Гамбург.

— Шмуцен, швайне! — зазвичай вигукував він просто в обличчя прийшлим.

Аксель ішов вулицею і штовхав перед собою тачку із супермаркету. Це була його, так би мовити, «хата» — усі потрібні речі. До «Ротен Кройц» з тачкою не пускали. Аксель, як завжди, припнув її на велосипедний замок біля входу.

— Гот іст грос (Бог — великий)! — викрикнув він замість привітання і зробив якийсь жест, що заміняв йому хресне знамення.

Він сів за дальній столик біля вікна, щоб бачити тачку.

— Їжа буде хвилин за п’ятнадцять, — повідомила фрау Мадлен.

— Шайзе (лайно), — відповів Аксель і висякався в рукав плаща. Їдальню почав наповнювати сморід.

Аксель роздивився навкруги і помітив негра. Очі Акселя ледь не вилізли з орбіт. Він тицьнув пальцем у кенійця і промовив до мене:

— Дивися, мавпа в Гамбурзі!

Репліка була слушною, однак, погодьтеся, не від Акселя, більше схожого не на людину, а на вбраного в дірявий плащ орангутанга. Я промовчав. Аксель зробив кілька спроб роздратувати кенійця, але той, здається, не розумів жодної мови, окрім рідної, або не хотів зв’язуватися. У приміщенні запанувала тиша. Я відкинувся на спинку стільця, вирішуючи дилему: йти курити зараз чи потім, коли можна буде взяти каву.

Усе сталося раптово. Щось гримнуло. Наступної миті я бачив усе, як у сповільненій зйомці: Аксель закриває голову руками й падає на підлогу. Поруч, так само закрившись руками, падає багатокілограмова туша в білому спортивному костюмі. Обидва тіла на підлозі стискаються, я майже фізично відчуваю їхній жах.

— Zeit zu frühstücken, — чую голос фрау Мадлен, яка, рвучко піднявши залізний ролет, що відділяв кімнату від кухні, визирнула в залу. — До сніданку!

І раптом вона побачила дві фігури, що завмерли на підлозі, обхопивши голови руками.

— Русмане, що сталося?

— Нічого дивного, фрау Мадлен, — я обережно переступив через розбитий на друзки «Тетріс», а потім і через чоловіків, які потроху приходили до тями. — Відлуння війни.

Я взяв каву, вийшов на вулицю й підкурив. Дикість. Центр Європи. Багатомільйонне місто заповнили тайці, турки, африканці, вихідці з колишнього СРСР. Ці невдахи, втікаючи від свого минулого, не приносять сюди нічого, а тільки беруть. Гребуть марки в соціалах, крадуть у магазинах, грабують один одного та торгують наркотиками. Це і є краще життя? Заради цього дехто подолав тисячі кілометрів, зазнав принижень і страху бути спійманим і повернутим силоміць назад? Емігрантський страх змішався тут зі страхом протилежної сторони — страхом німців перетворитися на націю без країни, бо її вже фактично окупували. Саме цей страх кинув і кенійця, і німецького бомжа на підлогу «Ротен Кройц». За що б не прийняли звук залізного ролета, що його стрімко підняла фрау Мадлен, двометровий син чорного континенту і божевільний німецький бродяга, — ними керував саме страх. Їсти перехотілося.

«От тобі й мавпочки», — сказав я сам до себе, збив попіл, що впав на піджак, і пішов у напрямку підземки…

Красти мене навчили самі німці. Німецька молодь здебільшого не хотіла ані працювати, ані вчитися. Наркотики, грошова допомога від уряду з безробіття, марихуана, пиво та філософствування. А працюють нехай ті, хто приїхав сюди з інших країн.

— Ти зрозумій, Русмане, — казав мені Густав, з яким ми ділили каюту на одному з буксирів у порту, — річ не в тім, хочу я працювати чи ні. Річ у тім, що наша влада сама зробила так, що в цьому немає потреби. Не працюючи, я отримую не набагато менше, ніж якби десь мив вікна або прибирав вулиці. А все життя кріпити фари до мерседесів чи сидіти в офісі з перервою у кілька днів на рік, я не хочу. Я вільна людина.

Ми з Густавом блукали величезним супермаркетом, розмовляли і, хоч як дико це звучить, пили пиво. Зазвичай ми заходили у великі продуктові крамниці. Брали тачки і майже відразу кидали туди по свіжій газеті. Причому так, щоб вона перекрила собою передок тачки. Далі ми блукали залами, брали їжу й розкривали по банці з пивом. Звісно, слідкували, щоб у ті моменти, коли ми його сьорбали, поруч не тинялося нікого з персоналу, а також щоб не потрапити в об’єктив камер. Для цього треба було лише спинитися в проході з торця вітрини або стелажа, адже здебільшого камери спрямовано вздовж рядів, щоб потрапляла якомога більша частина зали.

— Люблю французький сир, — Густав розгорнув упаковку і витяг кілька трикутників плавленого «Президента». Скинув фольгу, кинув у рота шматок, зиркнув навколо і запив пивом. — Ось ти, Русмане, малюєш, а на біса воно тобі треба?

— Що ж мені, красти? І курити хочеться. І вдягатися не в те, що можна взяти в соціалі.

— Дурне. Шмотки — не проблема. Гроші також. Сьогодні вночі продемонструю. У нас тут є одна тема.

— Стоїш тут, граєшся та підгодовуєш собаку, — Густав помітно хвилювався. Піт на лобі виднівся навіть у світлі неповного місяця. — Ми тебе покличемо.

Ми приїхали вп’ятьох на околицю Гамбурга. Якась промзона, звалище старих машин і купа складів, огороджених сіткою. Друзі Густава, такі ж самі придурки, як і він, бачили, як удень до складу розвантажували горілку та цигарки. Склади вартувала зграя собак, однак господарі чи то їх не годували, чи, може, ображали