Читати книгу - "Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота"

Переступав з ніжки на ніжку і нюхав свою паню. Чоло, ніс, очі. Одне, друге. Потім уста. Його холодний ніс доторкав по черзі оцих місць, якби стараючись впевнитися, що за ніч Віра залишилася та сама і що це вона. При тому приспівував ранню, ніжну пісоньку і місив лапками так, як це робить мале котеня, лежачи при маминому боці. Тоді Віра говорила до нього:

— Сцо робиль Бицюньо вноці? Виспаль? Зоська не робила кривди панціному котикові?

На те Бицьо часом ще ніжніше казав: мр! а часом тільки відкривав червоний ротик, наче б хотів щось сказати. Все ж швидко лягав у Віри на грудях, простягався на цілу довжину, лапки клав їй на ліве рам’я і на них голову. Вона лежала у Віри на шиї під самим підборіддям. Зідхнувши з полегшею, поринав тоді в півсон-мрії. При тому Віра гладила його ніжно.

В тому часі Зоська стягала заслони вікон. Тяжкий, синій брокат розступався на боки і в кімнату падало світло. Воно відбивалося від великого дзеркала, заломувалось веселковим спектром від його беріжка та розсівалося по столі паперів.

Разом з тим вони обі: господиня й помічниця обговорювали господарські справи й завдання дня. Коли було все обговорене, Вірі пора було вставати. Тоді вона знову говорила до Биця:

— Бицюню, нам пора вставати. Видиш, я не киця, не можу лишитися з тобою в лізю. Мушу йти, мушу працювати, мушу заробити гроші для Биця на м’яско.

Часом вона питала в Биця, чи він знає, що таке гроші, чи він розуміє звідкіля береться м’ясо і чи він розуміє, що панця мусить працювати. Та Бицьо розумів тільки одне: Коли Віра зачинає до нього говорити, то вже кінчиться розкішний час його солодкої дрімоти в неї на грудях, швидко вона встане й покине це тепло.

Розплющував очі і знову нечутно казав: няв!

Тільки так складав губки, бо голосу не видавав. Але Віра знала, що Бицьові жалко кидати ранішні лінощі й пестощі. За десять літ свого життя у Віри він ані одного ранку не обходився без цих наймиліших для них обох хвилин. Тоді, коли до Віри заходив її чоловік, і навіть тоді, коли у Биця була жінка. Разом з Володком він входив у кімнату. Тоді Володко усміхався ямочками на бороді й казав:

— Ми оба прийшли сказати панці: добридень!

Бицьо лягав тоді поміж них і дивився на свого пана то знов на паню. Або ж таки знову лягав як звичайно у Віри на грудях і співав свою ранню пісоньку, яку часом не дозволював йому покінчити господар. Тоді сідав на поруччі лежанки й великими розумними очима дивився холодно й байдуже на своїх господарів і вичікував хвилини, щоб знову таки заняти своє місце з головою на шиї у Віри.

Як би не було: усе це швидко кінчилося. Віра таки переконувала Биця, що пора їй вставати. Але він може залишатися, думала. Може лежати далі в теплому лізю.

Все ж Бицьо не залишався. Він вставав разом з Вірою і йшов з нею до купальні. Коли вона милася, він сидів на порозі і слухав як журкотіла вода, часом вистрибував на беріжок ванни і пив воду, що бігла з закрутки.

Потім сидів на м’якому кріслі та приглядався як Віра чесалася й одягалася, далі йшов за нею до їдальні на снідання. Він був звичайно вже поснідавши. Він мав м’ясо і їв його сире, порізане в малі куски. Запивав водою. Іншого харчу не признавав Бицьо й не вмів їсти. Молоко навіть шкодило йому, тож не вживав його ніколи. Часом при сніданню Віра допросилася щоб полизав трохи масла.

Підчас снідання Бицьо сидів на поручнях лежанки, передні лапки звинув в калачики, сам великий, пухнатий і блискуче-чорний виглядав як малий сфінкс. Тільки його великі зелені очі зосереджено дивилися на складні рухи господарів при їжі. З неї Бицьо не потребував нічого. Але при їжі господарів він мусів бути незмінно на свойому місці, зосереджено зацікавлений і холодно-розважний. Між розмовою з чоловіком Віра завжди говорила до нього.

Потім Віра виходила з хати. Завжди й незмінно Бицьо відводив її до дверей. Ще тут вона пестила його та наказувала, щоб чекав її приходу. І Бицьо чекав. Чи то лежачи на вікні і дрімаючи в теплому сонці, чи теж звинувшись у клубок на лежанці в прийомній. Ціле дополудне він дрімав бездіяльно. Та траплялося, що Віра телефонувала до хати і говорила з Зоською. Тоді бувало, що Зоська казала, сміючись:

— Біля мене на пульті стоїть Бицьо. Як почув дзвінок телефону, прибіг. Може він хоче панці щось сказати! — І бувало, що Зоська наставляла трубку біля Бицьового ротика і Віра чула ніжненьке: «няв»… або «мур.»

Невже й у телефоні пізнавав Бицьо її голос? Але не лиш з нею «говорив» Бицьо телефоном. Інколи Віра говорила з чоловіком і Бицьо стояв біля неї.

— Послухай, Бицьо хоче тобі щось сказати! — і прикладала слухавку Бицьові до голови. Володко кликав тоді пестливими словами і часто бувало, що Бицьо і йому відповідав:

— Мр, мр, мр! — Тоді обоє Стрільчуки на віддаленні спільно тішилися. Бицьова приявність і його ніжний голос були знаком домашнього затишку і як ніщо інше приводили до уяви спогад тепла й вигоди дому.

Так отже Бицьо до полудня дрімав. Зараз же після полудня зачиналось для нього життя. Дзеленькотіли дзвінки при входових дверях. Перший дзвінок був Вірин: два коротких. Віра заставала завжди при дверях разом з Зоською Биця.