Читати книгу - "Повідомлення Броуді"

великою честю потиснути руку дочці героя битви при Серро-Альто. Міністр, якому треба було піти рано, прочитав дуже витіювату промову, в якій, утім, більше говорилося про Сан-Мартіна, ніж про полковника Рубіо. Старенька сиділа у своєму кріслі, опершись на подушки, і час від часу кивала головою чи впускала з рук віяло. Гурт шляхетних пань, «Дами Вітчизни», проспівали їй гімн, який вона, здається, не почула. Фотографи розбили присутніх на мальовничі групи і обсипали їх спалахами. Чарок портвейну і хересу було не досить. Розкоркували декілька пляшок шампанського. Сеньйора Хавреґі не промовила жодного слова: мабуть, уже й не знала хто вона. Після того вечора вона не встала з ліжка.

Коли чужі пішли геть, родина на скору руку приготувала невеличку холодну вечерю. Запах тютюну і кави розігнав слабкі пахощі росного ладану.

Ранкові і вечірні газети віддано брехали; вихваляли майже надприродну пам’ять дочки героя, яка є «красномовним архівом ста років аргентинської історії». Хулія хотіла показати їй ці замітки. Старша пані лежала у сутіні нерухомо, із заплющеними очима.

Температури у неї не було; лікар оглянув її і заявив, що з нею все гаразд. Через кілька днів вона померла. Нашестя тлуму, незвичний шарварок, фотоспалахи, промова, мундири, нескінченні потиски рук і шумливе шампанське прискорили її кончину. Можливо, вона подумала, що це вдерлася Масорка[14].

Я◦думаю про загиблих при Серро-Альто, думаю про забутих чоловіків з Америки та Іспанії, які загинули під копитами коней; думаю, що, мабуть, останньою жертвою того юрмища списів у Перу через сторіччя стала старенька пані.

Поєдинок

Хуану Освальдо Вівіано

Генрі Джеймс — чию творчість для мене відкрила одна з моїх двох головних героїнь, сеньйора де Фіґероа — либонь, не погребував◦би цією історією. Він присвятив◦би їй понад сто сторінок іронії та ніжності, прикрашених складними і сумлінно двозначними діалогами. Цілком імовірно, він додав◦би якийсь мелодраматичний штрих. Суть не змінило◦би інше місце дії: Лондон чи Бостон. Це сталося в Буенос-Айресі, і тут я його залишу. Я◦обмежуся коротким викладом подій, бо їхній повільний розвиток і світське середовище чужі моїм літературним звичкам. Диктувати цю розповідь для мене є скромною і побічною пригодою. Я◦мушу попередити читача, що окремі події є менш важливими, ніж ситуація, що їх спричиняє, і характери.

Клара Ґленкерн де Фіґероа була величавою, ставною і вогненно-рудою. Не так розумна, як тямуща, вона не була талановитою, але могла оцінити обдарування когось іншого і навіть іншої. В її душі була щирість. Вона раділа змінам; можливо, тому скільки подорожувала. Знала, що оточення, в якому їй випало жити, є іноді довільним набором ритуалів і церемоній, але ці ритуали справляли їй приємність і вона виконувала їх із гідністю. Дуже молодою батьки видали її заміж за доктора Ісідро Фіґероа, який був нашим послом у Канаді і врешті-решт зрікся цієї посади, посилаючись на те, що в епоху телефону і телеграфу посольства є анахронізмами і становлять зайвий тягар. Це рішення настроїло проти нього всіх колег; Кларі подобався клімат Оттави — зрештою вона була шотландського походження — і обов’язки дружини посла не були осоружними, та їй і не снилося перечити. Невдовзі після того Фіґероа помер; Клара, по кількох роках вагань і внутрішнього пошуку, цілком віддалася малярству, мабуть, спонукав її приклад подруги, Марти Пісарро.

Характерним для Марти Пісарро є те, що, говорячи про неї, всі◦би назвали її сестрою блискучої Неліди Сари, заміжньої, а тепер розлученої.

Перед тим як обрати пензель, Марта Пісарро розглядала як альтернативу літературі. Вона могла дотепно висловлюватися французькою — то була мова, якою вона зазвичай читала; іспанська для неї так і залишалася простим домашнім начинням, як ґварані[15] для сеньйор з провінції Корр’єнтес. Часописи зробили доступними для неї сторінки Лугонеса і мадридця Ортеґи-і-Ґасетта; стиль цих майстрів підтвердив її підозру, що мова, на яку її було приречено, є менш придатною для висловлення думок чи пристрастей, ніж для пустого марнослів’я. Про музику вона знала тільки те, що має знати кожна людина, яка, як і належить, ходить на концерти. Родом вона була із Сен-Луїса; свою кар’єру почала зі скрупульозних портретів Хуана Крісостомо Лафінура і полковника Паскуаля Прінґлеса, які очікувано придбав тамтешній музей. Від портретів місцевих героїв вона перейшла до старих будинків Буенос-Айреса, чиї скромні патіо вона окреслила скромними барвами, без грубої сценографії, якою наділяють їх інші. Хтось — і це точно була не сеньйора де Фіґероа — сказав, що все її мистецтво живиться творами генуезьких майстрів дев’ятнадцятого сторіччя. Поміж Кларою Ґленкерн і Нелідою Сарою (якій, як кажуть, доктор Фіґероа якось упав в око) завжди існувало деяке суперництво; можливо, Марта була знаряддям у поєдинку між ними двома.

Як відомо, спочатку все діється в інших країнах і тільки згодом в нашій. Секта художників, так незаслужено забута нині, яка називала себе конкретною чи абстрактною, немов для того, аби висловити свою зневагу до логіки і мови, є одним із багатьох прикладів. Гадаю, вони стверджували, що так само, як музиці дозволено створювати власний світ звуків, живопис, її брат, міг◦би випробовувати кольори і форми, які не відтворюють кольори і форми речей, що їх бачать наші очі. Лі Каплан писав, що їхні полотна, які обурюють буржуа, шанують біблійну заборону, яку поділяє іслам, створювати людськими руками подоби живих створінь. Іконоборці, стверджував він, відновлюють істинну традицію малярського мистецтва, викривлену такими єретиками, як Дюрер чи Рембрандт. Його огудники закидали йому, що він посилається на приклад, який дають нам килими, калейдоскопи і краватки. Естетичні революції пропонують людям спокусу безвідповідального й легкого. Клара Ґленкерн вибрала абстрактний живопис. Вона завжди сповідувала культ Тернера; і взялася збагатити конкретне мистецтво його неясними красотами. Працювала вона без поспіху, переробила або знищила кілька композицій і взимку 1954 року виставила низку робіт темперою у залі на вулиці Суіпача, який спеціалізувався на творах, які модна тоді воєнна метафора називала авангардними. Сталося дещо парадоксальне: загальна критика була доброзичливою, та офіційний орган секти