Читати книгу - "Небо над Іраном ясне"

відсутності Імама… наприклад, коли ворог наступає, або хоче завоювати ісламські міста, або хоче ув'язнити мусульман в тюрму, або хоче конфіскувати їхню власність. За всіх подібних обставин необхідно, щоб жителі країни захищали свої життя і власність і вели війну проти іноземців…"

                                      * * *

        І такий час незабаром настав. 1962 рік став переломним в історії Ірану.

        Померли великий аятолла Боруджерді, який ладив з шахом, але в останні роки все частіше висловлювався проти шахських нововведень, і великий аятолла Кашані, який свого часу підтримав Мусаддеґа і приводив шаха в лють своїми вимогами не підривати релігійні уявлення народу, а також засудженням іноземного втручання у внутрішні справи країни.

        Наступник Боруджерді не був названий духовенством, але на роль авторитетного лідера все частіше претендував Хомейні, який відірвався від своїх вчених писань і став проявляти політичну активність, яка з кожним днем збільшувала його популярність серед віруючих.

        Ще 25 травня 1961 року президент Кеннеді, звертаючись до Конгресу США, заявив, що "ніяка зброя або війська не можуть забезпечити безпеку (шахському режиму – Д.Ж.), якщо не будуть проведені економічні та соціальні реформи". У січні наступного року був прийнятий закон про земельну реформу, який вітала і "Правда", незважаючи на "холодну війну".

        Але все почалося з законопроекту про створення провінційних і повітових рад, опублікованого в жовтні 1962 року, який передбачав, що кандидату не обов'язково бути мусульманином, і що давати присягу можна на будь-який священній книзі інших релігій, а не на Корані. Незважаючи на поширені настрої відділення релігії від політики, це було сприйнято як образу ісламу.

        Хомейні зібрав найвизначніших вчених Кума в будинку покійного Хаєра Язді. Результатом були телеграми протесту шахові і уряду, послання духовенству всієї країни. Все це публікувалося в газетах і обговорювалося на релігійних зібраннях. Першого листопада в країні закрилися базари і багато підприємств. Вироблялася тактика поступового тиску і підготовки революційної ситуації. Хомейні виступав з промовами, в одній з яких відпустив саркастичну Репліку:

        - Він (шах - Д.Ж.) говорить: "Мені немає ніякого діла до Духовенства". Ваша Величносте, у духовенства є справа до вас.

        Так в чому ж все-таки була справа з намірами щодо присяги? Судячи з численних інтерв'ю та промов імама в той час, він скористався можливістю викрити таємні відносини між шахом і Ізраїлем та розкрити втручання сіоністів в мусульманські справи. Ясно ким би заповнилися повітові Ради.

        Законопроект провалили. І оголосили про це у пресі.

        9 січня 1963р. шах оголосив "Шість пунктів Білої революції", що звучали досить привабливо: знищення феодальної системи і земельна реформа, націоналізація лісів і пасовищ, приватизація державних підприємств з викупом робочими акцій, виборчі права для всіх, боротьба з неписьменністю.

        На перший погляд цілі були прогресивні і очевидні. Шах виніс їх на всенародний референдум, запланований на 26 січня.

        Аятолла Хомейні проникливо передбачив, що референдум носить показний характер і посилить в країні вплив Ізраїлю і Америки, розлад економіки, скупку підприємств шахраями й іноземцями, посилку в села агентів САВАК під виглядом членів Корпусу ліквідації неписьменності і встановлення там контролю на противагу духовенству, а головне - він "стане основою знищення законодавчих принципів, пов'язаних з релігією".

        Забігаючи наперед, скажемо, що реформи вилилися в те, що ми можемо спостерігати нині у себе. Акції, які запропонували робочим викупити в кредит, виявилися чимось на зразок "ваучерів" через розорення дрібних підприємств великими. Селянство в нових умовах теж розорялися і подавалося в міста, де був надлишок робочої сили. 20 тисяч сіл зникло з лиця землі. По дрібних торговцях і ремісниках вдарила інфляція і закон по боротьбі зі спекуляцією, який вимагав від них фіксованих цін, яких не дотримувалися магазини для багатих.

        Велика буржуазія душі не чула в монархові. "Нові іранці", якщо їх так можна назвати, проводили час в казино (які росли як гриби після дощу) і публічних будинках. Кінотеатри та телебачення затопила низькопробна американська продукція. Величезний відсоток населення опинився за межею бідності, що тягло за собою зростання злочинності, проституцію, наркоманію…

        Проникливий імам персоніфікував загрозу і зробив заяву:

        "Отже, ми лицем до лиця протистоїмо особистості шаха, який, незважаючи на спробу вижити, незважаючи на удаваний відступ, загрожує здійснити програму, ворожу нації. Він не тільки не відступить, але без коливань застосує силу для боротьби з опозицією. Тому нам не слід чекати відступу, а потрібно боротися з його режимом…"

        Це вже був прямий виклик. Демонстранти висипали на вулиці в багатьох містах. Поліція їх розганяла, чавила колесами броньовиків. У Тегерані в заворушеннях прийняли участь студенти університету. Летіли цегла, каміння, пляшки. Релігійні діячі всюди підтримували протестувальників.

        23 січня агенти САВАК увірвалися на зібрання духовенства в Кумі і провели арешти. Демонстрація тегеранських студентів була розігнана найнятими хуліганами, які кричали: "Хай живе шах!". У міру наближення референдуму 26 січня тюремні камери заповнювалися все більше.

        На підступах до будинку Хомейні в Кумі юрмилися тисячі людей. На площі Астані поламали поліцейські автомобілі. Тоді в місто прибула колона вантажівок з солдатами, які відкрили по натовпу вогонь, ранячи і вбиваючи людей.

        Коли вулиці і семінарії були очищені від народу, жителям наказали не залишати помешкань. Чекали шаха.

        Один із сучасників цих подій згадував:

        "Маси так звикли до реакційних ідей відділення релігії від політики, що з обуренням зустрічали будь-яке втручання релігійних лідерів навіть у найменші політичні справи. Але в результаті проповідей імама їх розуміння ролі вищого духовенства в рішенні державних справ змінилося практично миттєво".

        Коло тем проповідей імама все розширювалося. Тепер він говорив про неоколоніалізм і необхідність боротьби за незалежність, попереджав про небезпеку інтернаціональної солідарності гнобителів.

        "Я вважаю своїм релігійним обов'язком перед іранським народом і мусульманами в усьому світі заявити, що священний Коран і іслам в небезпеці. Політична незалежність народу і його економіки знаходиться під загрозою поглинання сіонізмом. Якщо фатальне мовчання мусульман продовжиться, сіоністи незабаром захоплять всю економіку країни і знищать мусульманську націю. Поки ці небезпеки не будуть усунуті, народ не повинен мовчати, а якщо хто буде так чинити, то він буде проклятий в очах Всемогутнього Бога…"

        Багатьом іранцям такі заяви розкривали очі. Вони починали розуміти, що діється за стінами шахського палацу, розуміти причини своїх бід. Із закриттям дверей парламенту і сенату в 1961 році, політичні дебати були перенесені в народну гущу.

        А тим часом режим вживав усі заходи для дискредитації духовенства. САВАК і його агенти розпускали чутки про його відсталість і грі на невігластві народу. Жируючі багатії виставлялися чинниками прогресу. На січень 1963 року в Тегерані був підготовлений парад емансипованих жінок, на що