Читати книгу - "Повернення Короля"

Ярлу підвели Сніжногривого, Меррі всівся на поні на ім'я Малюк. Нарешті з брами з'явився Еомер, а за ним виїхали Арагорн, Хальвард із загорнутим древком і двоє високих струнких воїнів з юними обличчями, на яких, однак, відбивалась віковічна мудрість. Елрондові сини були схожі між собою як дві краплі води, обидва з темним волоссям, з тонкими суто ельфійськими рисами, сіроокі, вбрані в блискучі кольчуги та сріблясті плащі. Гімлі з Ле-голасом вийшли слідом за ними. Але Меррі не міг відвести погляду від Арагорна, так його вразили зміни - немов багато років промайнуло над його головою за одну ніч. Обличчя його було похмуре, сіре й зморене. [38]

- Серце моє розривається від сумнівів, володарю, - сказав він, підійшовши до Теодена. - Мені переказали дивну пораду. Нові негаразди загрожують здалеку. Я довго думав і тепер повинен змінити наші плани. Скажи, скільки часу потрібно, щоб дістатися до Дунхаррану?

- Зараз майже друга година опівдні, - прикинув Еомер. - Через три дні ми підійдемо до Городища, ще за добу відбудеться загальний збір. Швидше не встигнемо, бо треба зібрати усі сили країни.

- Три дні, - промурмотів Арагорн. - Збори тільки почнуться. Нічого не вдієш...

Він підвів голову, напевно, прийнявши якесь рішення, і обличчя його проясніло.

- Тоді, володарю, дозволь мені з моїми товаришами відокремитись та піти своїм шляхом, не ховаючись більше. Час таємності для мене минув. Я повинен пройти на схід найкоротшим шляхом, і тому я піду Стежиною Мерців.

- Стежина Мерців! - здригнувся Теоден. - Навіщо? Еомер зблід і широко розплющив очі.

- Якщо ця стежка існує, вона починається в Дунхар-рані, - додав Теоден. - Але ніхто з живих не пройде нею!

- Горе мені! - похмуро мовив Еомер. - Арагорне, друже мій, ми сподівались битися пліч-о-пліч, але якщо ти підеш по тій Стежині, ми більше не побачимось!

- Цей шлях я обрав і не зверну з нього. Але ми ще зустрінемося на полі битви, Еомере, навіть якщо всі привиди Мордору стануть між нами.

- Роби, як знаєш, володарю мій Арагорне, - відповів Теоден. - Хтозна, може, тобі судилося торувати шляхи, заборонені для інших. Розлучення гірке, без тебе ми втратимо багато, але я мушу їхати не зволікаючи. Прощавай!

- Прощавай, володарю. Ти йдеш назустріч великій славі. Прощавай і ти, Меррі. Леголас та Гімлі знову йдуть зі мною на полювання, але я залишаю тебе в надійних руках.

- До побачення! - тільки й зміг промовити Меррі. Змісту розмови він не зрозумів. Погано бути маленьким і нетямущим! Ще більше, ніж раніше, йому бракувало Піна з його веселою й завжди життєрадісною вдачею. Коні роханців [39] ханців нетерпляче переступали ногами. Хоча б уже скоріше поїхати...

Теоден кивнув Еомеру, той підняв руку й вигукнув: «Уперед!» Роханці рушили по греблі, перетнули вал, Хельмів Луг, а через милю з гаком їх поглинуло підгір'я. Арагорн під'їхав до валу і стежив за загоном, доки він не зник за рогом. Потім сказав Хальварду:

- Ось поїхали троє з тих, кого я люблю, і найменшого - аж ніяк не менше за всіх. Як спокійно пішов Меррі назустріч невідомій долі! А втім, навіть знаючи свою долю, він би не повернувся...

- Гобіти - народ невеличкий, але тямущий, - погодився Хальвард. - Не дорікати ж їм за те, якого клопоту нам коштує охороняти їхні кордони!

- Долі наші так тісно з'єднані, та от знову доводиться розлучатися... Ну, гаразд. Я поїм чого-небудь і поїдемо. Леголасе, Гімлі, ходімо зі мною, заодно поговоримо.

Вони втрьох повернулися до фортеці. Арагорн сів до столу і мовчки почав їсти; друзі також мовчки чекали.

- Ну, годі вже тягнути, - сказав нарешті Леголас. - Кажи, розваж душу, віджени чорні тіні! Що трапилося з тобою за цей час?

- Я витримав двобій більш тяжкий, ніж битва біля Гірського Рогу, - відповів Арагорн. - Я зазирнув у палантір Ортханка.

- У кляте чародійське дзеркало! - жахнувся Гімлі. - Ти говорив... з Ним? Навіть Гандальф уникав цього!

- Ти забув, з ким говориш, - відповів Арагорн суворо, і очі його блиснули. - Чи ти побоюєшся, що я запропоную йому обміняти одного сварливого гнома на слухняного орка? Ох, Гімлі, Гімлі... - Тут голос його пом'якшав, стомлене обличчя посвітлішало. - Я законний спадкоємець палантіру, маю і право, і силу - так я вважав. Право безперечне, а сила... сили ледь вистачило. То була відчайдушна сутичка, не скоро я зможу заспокоїтися. Я зміг не промовити жодного слова, і камінь, врешті-решт, підкорився моїй волі. Одне це вже нестерпно Ворогові. І він побачив мене. Так, пане мій Гімлі, побачив, але не в тому вигляді, до якого ти звик. Якщо це піде на користь Ворогові, значить я зробив погано. Але скоріше буде навпаки. [40]

Зустріч зі мною - для нього удар в саме серце: сам він давно шукав мене, а знайти не зміг. Він не забув Ісілдура та Еленділа. Аж ось, в годину здійснення його давніх задумів, з'являються і спадкоємець Ісілдура, і меч Еленділа. Він бачив знову відкований клинок; та хоч велика його міць, йому знайомі і сумніви, і страх.

- А все ж таки, його сила величезна, - похитав головою Гімлі, - і тепер, безперечно, він прискорить перший удар.

- Хто поспішає бити, частіше хибить. Ми повинні врахувати це. Розумієте, коли я подолав палантір, мені багато відкрилося. З півдня на Гондор насувається непомічена небезпека. Через неї кількість захисників Мінас-Тіріту скоротилася, а якщо її швидко не зупинити, місто буде втрачено за декілька днів.

- Виходить, ми його не втримаємо, - мовив Гімлі. - Кликати на допомогу нікого, та вона й не встигне вчасно!

- Допомоги взяти ніде, це вірно. Це означає, що я мушу йти сам. І лише один шлях крізь гори дозволяє вчасно вийти до узбережжя: Стежина Мерців.

- Яка мила назва! - посміхнувся Гімлі. - Роханцям, як я помітив, вона зовсім не до вподоби. Кажуть, нібито живим ходити цією стежкою не варто? Ба навіть якщо пройдемо, що важать три неповні дюжини проти всієї армії Мордору?

- Живі не ступали на Стежину з тієї пори, як тут оселилися роханці, - підтвердив Арагорн.