Читати книгу - "Північна Одіссея"

— Підкинь пару поліняк у плиту! — гукнув Цуценя наказним тоном, дивлячись прямо у вічі чоловіку, про якого йшла мова.

Той похапцем виконав наказ.

— Таке враження, що дисципліну в нього кулаками втовкмачили, не інакше, — стиха зазначив Прінс.

Малюк кивнув, скинув шкарпетки і, пробравшись поміж сплячих подорожніх до плити, повісив їх сушитися серед кільканадцяти «колег».

— Коли ти сподіваєшся потрапити в Доусон? — спитав він, щоб звести розмову.

Чоловік уважно подивився на нього, а потім відповів:

— Кажуть, туди сімдесят п'ять миль, так? Може, днів через два.

У його вимові чувся ледь помітний акцент, але не було ані зніченого вагання, ані паузи для підшукування потрібного слова.

— У Канаді доводилося раніше бувати?

— Ні.

— А в Північно-західному районі?

— Так.

— Тут народився?

— Ні.

— А де ж ти в біса народився? Ти не схожий на інших присутніх. — І Цуценя зробив широкий жест рукою, вказуючи на погоничів собак та на двох полісменів, що спали на ліжку Прінса. — Звідки ти взявся? Я колись бачив обличчя на кшталт твого, але вже не пам'ятаю де.

— Я тебе знаю, — невпопад відповів незнайомець, ураз змінюючи напрям Малюкових запитань.

— Звідки ти мене знаєш? Десь бачив?

— Ні, але я бачив твого напарника, отого священика, в Пастиліку, колись давно. Він спитав мене, чи побачу я тебе, ну… Малюка-маламута. Дав мені харчів. Я зупинився в нього ненадовго. Він про мене ніколи не згадував?

— А! так ти і є отой тип, що виміняв видрові шкури на собак?

Чоловік кивнув, вибив люльку і, демонструючи небажання продовжувати розмову, почав розкочувати свій спальник. Малюк задув каганець і заліз під ковдру поруч із Прінсом.

— Ну і хто він?

— Хтозна! Відшив мене і закрився, як той молюск. Але тобі буде цікаво про нього дізнатися. Я чув про нього. Вісім років тому все узбережжя про нього тільки й гомоніло. Розумієш, у ньому є щось таємниче та загадкове. Прийшов звідкілясь із Півночі, за тисячі миль звідси, глибокою зимою, пробираючись по узбережжю Берингового моря. Поспішав так, наче за ним слід у слід гнався сам диявол. Коли він зупинився спитати шлях на південь у шведській місії в затоці Головіна, де його нагодували, видно було, що він страшенно виснажений тривалою подорожжю. Нам про це розповідали опісля. Потім він відхилився від узбережжя і подався прямо через затоку Нортон Саунд. Була жахлива погода, із завірюхами та буревіями, але цей відчайдух примудрився пройти там, де інші неодмінно загинули б. Не помітивши містечка Сент-Майклз, він вийшов на суходіл біля Пастиліку. Усі його собаки, окрім двох, загинули, а сам він мало не помер з голоду. Цей чоловік поспішав вирушити в дорогу, і отець Рубо наділив йому харчів, але собак не дав, бо чекав мене з дня на день, щоб самому вирушити в дорогу. Добре затямивши, що таке подорож без належної кількості собак, наш Одіссей кілька днів роздратовано промаявся в Пастиліку. На своїх санях він мав цілу купу прекрасно видублених шкур каланів, морських видр. Ти ж знаєш, вони йдуть на вагу золота. У той час у Пастиліку мешкав жаднючий російський купець, справжнісінький старий Шейлок[7]. Він якраз мав силу-силенну собак. Довго вони не торгувалися. Як би там не було, але коли наш Загадковий Незнайомець знову вирушив на південь, то його сани тягла упряжка прекрасних прудких собак. А шкури опинилися у містера Шейлока. Я бачив їх — прегарні шкури. Ми з отцем Рібо підрахували, і з'ясувалося, що кожна собака заробила для купця не менше п'ятисот доларів. Навряд чи Загадковий Незнайомець не знав справжньої вартості шкур морської видри, бо хоч і було в ньому щось індіанське, все одно з кинутих ним скупих фраз випливало, що він чимало спілкувався з білими людьми.

Коли море звільнилося від льоду, з острова Нунівак прийшла звістка, що він заїжджав туди по провізію. А потім щез, і відтоді вісім років я про нього нічого не чув. І оце лише сьогодні вперше побачив. Звідки ж і чому він тут взявся, га? Чим займався в цих краях? Він — індіанець, ніхто й гадки не має, звідки він і хто він, але, на відміну від своїх собратів, йому добре відомо, що таке дисципліна. Ось тобі ще одна північна таємниця до розгадки, Прінсе.

— Страшенно вдячний! Можна подумати, мені більше нічим займатися. І так справ — хоч греблю гати, — відповів полісмен.

Малюк уже сопів, але молодий гірничий інженер дивився перед собою в непроглядну темряву і чекав, поки не мине химерне збудження, що розлилося по його тілу. Коли ж йому, нарешті, пощастило заснути, його мозок якийсь час працював і далі і він, разом з ним, продовжував торувати свій шлях крізь білу невідомість, поганяв собак на безконечних стежинах і бачив, як чоловіки живуть, трудяться і гідно, по-чоловічому, помирають.

* * *

Наступного ранку, задовго до світанку, погоничі собак та полісмени вирушили на Доусон. Але власті, що опікувалися інтересами її Величності і розпоряджалися життями її скромних підданих, залишали поштарям мало часу на відпочинок: тиждень по тому вони вже знову з'явилися на Стюарт-рівер, по зав'язку навантажені листами для Солт Вотер. Звісно, що Їхніх собак замінили, однак людей же ніхто не міняв!

Люди сподівалися хоч на якийсь привал, щоб трохи перепочити; окрім того, Клондайк лише недавно став частиною Північних територій[8], і їм дуже хотілося хоч краєм ока зиркнути на Голден-сіті, де, як казали, золотий пісок та готівка лилися рікою, а в танцзалах не припинялися гучні гулянки. Але вони висушили шкарпетки і з не меншим задоволенням, аніж під час попереднього візиту, закурили люльки, хоча двоє-троє відчайдушних сміливців почали вголос розмірковувати про плани втечі та про можливість перетнути у східному напрямку Скелясті гори, щоб потрапити до своїх колишніх тусовок у районі Чіппева. А троє чи четверо навіть вирішили повернутися тією дорогою додому, коли закінчиться термін їхньої служби, і почали складати плани майбутньої подорожі. Ця небезпечна пригода була для них чимось цілком зрозумілим та природним — як пікнік для міського мешканця.

Незнайомець Видрова Шкура явно маявся, але в розмові участі не брав. Нарешті він не витримав, відвів Малюка вбік і про щось заговорив з ним приглушеним голосом. Прінс з цікавістю поглядав