Читати книгу - "Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями]"

стає постаттю, «занапащеного й запропащеного задля […] безплідних Гадесів фантазії». Адже околиці фантазії, які зазвичай компенсували йому нестачу реальної щоденності, також ставали загрозливими, коли починали губити зв'язок із реальністю. Щойно перестрахування такого зв'язку дозволяло йому з почуттям безкарності заглиблюватися у бічні відгалуження часу. В період своїх кількарічних заручин, впадаючи у сповнене злих передчуттів сум'яття, він найбільше боявся саме долі отого залізничника, який просить милостиню. В нареченій він вбачав запоруку свого зв'язку зі світом — а без неї? Тоді він казав, що вже бачить себе старцем у лахмітті, який простягає руку до чужих людей. Бачить, як серед них і вона минає його, колишня наречена. І проходить повз нього з погордою, не обдаровуючи його милостинею. Зона фантазії, світ уяви — це терени, на яких переважно розігрувалася його посутня біографія. Участь у ній реального світу була мінімальною, дедалі меншою. Шульц боявся цієї диспропорції, він прагнув — безсило — зміцнити свої зв'язки зі світом.

У повісті Весна минулі часи і час теперішній співдіють на одній площині, герой її є тут і дитиною, і дорослим чоловіком. Чинний тут час не є ні минулим, ані теперішнім — це час відкриттів і творення: весняний час, у якому триває зелена віднова, одвічне воскресіння минулих подій, неусвідомлена репетиція давнини.

В есеї Міфологізація дійсності Шульц пише: «Ми забуваємо, оперуючи поточним словом, про те, що це фрагменти давніх і вічних історій, що ми будуємо, наче варвари, наші будинки з уламків скульптур і статуй богів». У Весні одвічні міфи лежать біля коріння, щороку весна черпає соки для своєї оживлюючої зелені з отих давно минулих історій. У цьому образі маємо справу не з формальним прийомом, а з виразом точки зору, що «на початку був міф» і що він повторюється безперервно у щоразу нових версіях. Ці повернення міфу, його щоразу повторювані реінкарнації злютовують нерозривним зв'язком правзірець із його пізнішими реконструкціями — минуле з поточним моментом.

Уява Шульца, яка конструює великі метафори-метаморфози, не звикла користуватися епікою, їй чужі драматичні перебіги подій; якщо він їх витворює, то лише як привід, як раму для не фабулярних «подій». Тому йому чужа — що він не раз констатував — і «біографічна пам'ять», і схильність до наративу. Матеріал, з якого він черпав, його сировина — не надавався до наративу, ані до снування перебігу подій в нормальному руслі часу. Час сам став персонажем драми, а не лише її тлом. Шульцівські фабуляризації не пролягають паралельно з хронологією; вони відмовляються від неперервності й ланцюга наслідків на користь буріння вглиб, «занурення в есенційність». Докопування до коріння речей, рух навздогін за втілюваною метафорою неминуче провадить до багатошарового часу з нерівномірним перебігом, який слухняно пристосовується до потреб творчої уяви, перевтілений із диктатора на слухняного слугу. Можна сказати, що Шульцівська дійсність існує поза часом, поза межами досяжності його автократичної влади.

Пам'ять фактів, брак якої відчував Шульц, не є пам'яттю часу в Шульцівському розумінні того слова. Факти стаються завше, містяться повсюдно, і не вони є вирішальними для забарвлення часу, його своєрідної морфології. Минулий час є тереном наших позапросторових мандрівок, виміром, в якому розігруються розлогі перипетії психіки, вся її воскресенська археологія.

Видимості об'єктивного явища скорочення і розширення часу — то магічна Шульцівська процедура, що робить правдоподібним вплив психіки на зміни зовнішнього світу. Час є, отож, явищем суб'єктивним, психічним, індивідуальним. Коли дурна Мариська спала вранці у своїй хаті під акомпанемент пронизливого цокання дзиґарів,

«…мовби користаючи з її сну, базікала тиша, жовта, яскрава, зла тиша, монологувала, сварилася, вибазікувала голосно і ординарно свій маніяцький монолог. Час Мариськи — час, ув'язнений в її душі — виступив з неї страхітливо дійсний і йшов самопас через хату, галасливий, гучний, пекельний, ріс у яскравому мовчанні ранку з голосного млина-годинника, як зла мука, сипка мука, дурна мука божевільних» [Серпень; 23].

Так ото психічні феномени набувають самостійності в магічному Шульцівському світі.

Під знаком запитання також опиняється календарний рахунок часу.

Буває, що

«… в низці звичайних, нормальних літ з лона здичавілого часу часом виходять літа відмінні, літа особливі та звироднілі, у котрих — як шостий палець на руці — інколи виростає тринадцятий фальшивий місяць» [Ніч Великого Сезону; 95].

Ці «апокрифи, таємно всунуті між розділів великої книги року», — то Шульцівський міфологічний додаток до календаря, з яким магічний палімпсест прагне конкурувати. І коли він пише про свою мрію, щоб історії про батька, перекинуті контрабандою на картки старого календаря, вросли у нього на рівних правах із його писаним текстом, — він дає вираз своєму — не лише мистецькому — прагненню втілити тугу уяви, надати її твориву властивостей об'єктивної реальності, затерти межу між фактом та вимогою фантазії.

Подолання обмежень, міфічний шлях до свободи перетворює безкарність у деміургію. І відбувається нове сотворіння світу, засноване на вірі у всемогутність мрії:

«Може, мені слід було би проговоритись, що кімната замурована? […] Тоді яким чином я з неї виходжу? В тому-то й справа: для доброї волі немає перепон, й ніщо не може протистояти справжньому прагненню. Досить мені тільки уявити двері, добрі старі двері, як у кухні мого дитинства, з залізною клямкою і засувкою. І немає такої замурованої кімнати, котра б не відчинялася такими надійними дверима, якщо тільки стане сил їх тій кімнаті навіяти» [Самотність; 288–289].

З одного боку тих дверей — життя, яке обмежує, з іншого — мистецтво. Двері ведуть із неволі Бруно до свободи Юзефа.

Ось воно, кредо Бруно Шульца — Великого Єресіарха, який навіював часові нові виміри, беручи у такий спосіб реванш над життям — непоступливим, непідвладним магії та руйнівника надії. Звідтіля, з-поза міфічної віри письменника, визирає раз у раз глузлива посмішка дійсності, яка викриває ефемерність творив, що намагаються з нею конкурувати.

Повернення до школи

В оповіданні Пенсіонер Шульц пише про радника, який у похилому віці вирішив повернутися на шкільну лаву і знову, від першого класу, почати освіту. Це ще одна — найбільш гротескна — версія Шульцівського «повернення до дитинства».

Насправді ж йому судилося інше повернення — знущально схоже у своїй злостивості: в якості вчителя малювання та ручної праці до тієї ж дрогобицької гімназії, яку він полишив у 1910 році після екзамену на атестат зрілості. Після чотирнадцятилітньої перерви він знову ступив на поріг державної гімназії ім. короля Владислава Яґелла[23] 3 вересня 1924 року як початкуючий учитель. Це сталося після років немарного безробіття, після