Читати книгу - "Хотин"

І сипахи вирішили діяти іншим чином. Наставивши наперед себе списи, кинулися на охоронців у човнах, і через хвилину все скінчилося. Далася взнаки раптовість і чисельна перевага. Запорожці навіть не встигли дорожче продати свої життя — один за одним попадали, обливаючись гарячою кров'ю.

Серед інших упав підкошеним і молодик Трохим Коваленко: один із сипахів замахнувся гострою шаблею. Але молодикові всміхнулася вередлива фортуна. На мізерну мить раніше вдалося дістати Трохиму рятівного пістоля. Гримнув постріл, єдиний у цій сутичці, і туркові у груди вдарив розпечений метал. І хоча невтомне лезо вже співало, розсікаючи повітря, летіло до незахищеної шиї, рука схибила і вістря лише черкнуло по шкірі голеної голови. Бризнула кров — і Трохим полетів долілиць. На якусь мить знепритомнів.

Коли пам'ять повернулася, Трохим побачив у човнах турків, що перевдягались у козацький одяг. Тонким звірячим чуттям він відчув те, що мало відбутися далі: переобтяжені здобиччю запорожці, коли повернуться з набігу, мають потрапити у добре підготовлену пастку. Півтори сотні сипахів засіли на скелястому карнизі над ущелиною, що вела до моря і човнів. Ще півсотні яничарок[11] очікували свого часу над обв'язаними очеретом бортами чайок. Неподалік двоє аскерів заганяли коней за нагромаджені над берегом валуни.

Трохим, мов змія, проліз між кам'яними розпадами і скотився в ущелину, яка приховувала турецьких коней. У розпеченому мозку стукотіла лише одна думка: будь-що попередити! Як завгодно дати знати!.. А через хвилину, заколовши ножем обох турків, він похапцем здирав із них дорогий одяг і натягував на себе закривавлені шаровари, халат та чалму. Залишалося проскочити під прицілом двохсот рушниць, що нюхали повітря лише в трьох десятках кроків від єдиного місця, де скелі розступались і вели до селища. Над селищем уже добре розрізнялися дими пожеж. Не вагаючись, Трохим ударив коня і помчав.

— Гой-є! Правовірні! О, горе на ваші нещасні голови! Не там ворог, звідки ви очікуєте його появи! Гяури обійшли нас! Рятуйте себе, о сини Магомета! — залементував він турецькою мовою, що її вивчив іще з дитинства, перебуваючи у неволі.

Коли турки зрозуміли, що їх ошукано, було вже пізно. Запорожці, кинувшись червоною хвилею, знесли засідку й до ноги вирізали загін. Жоден із бундючних сипахів не уникнув кривавих поминок по сорока двох братчиках, що полягли біля човнів. І все це завдяки одному лише Трохимові Коваленку, котрий вистояв там, де не змогли вистояти й досвідчені козаки. Тож на зворотному шляху прямо в козацькій чайці його прийняли у товариство і за давнім звичаєм охрестили… Сипахою! До сліз регочучи, запорожці згадували наполоханий вираз на заюшеному кров'ю обличчі під величезною чалмою…

Нарешті Андрій безсило опустився на землю і, відсапуючись, прислухався до теревенів Сипахи.

— …А я гульк — татарка за каменем сидить! Молодесенька! — Сипаха мрійливо закотив банькаті очі. — Гарнесенька!

– І що, діду, закохалися? — одразу ж під'юдив Кульбаба.

— Та ні, бісів сину. Я її шаблюкою…

— Тю… І навіщо б воно?

— Вона з пістоля у мене цілилася. Так ось!

— Ти диви! — Андрій удавано здивувався.

— Бісова баба, — зітхнувши, додав старий.

— Ось тобі й маєш! — не вгавав Кульбаба. — І не жаль було?

Сипаха замислився, згадуючи минулі часи, потім іще раз зітхнув.

— Чому ж не жаль… Воно ж баба, дарма, що бусурманка, — старий посмоктав люльку. — Але сказати, дітки, по правді, баби — то від диявола! Скількох козаків вони зіпсували, ой-ой-ой! Скількох лицарів віри святої занапастили! То хіба люципер, ворог людський, знає… Глянеш, бува, — Сипаха показав обличчям, як він «бува, дивився», — був козак — і нема. Уже в гречкосії, баболюбе, на паланку. А ото товариство січове вже й покинув. А хіба воно життя — біля баби за плахту триматися? Сам бабою зробишся, їй-бо!

Андрій жваво підморгнув Максимові і панібратськи поклав Сипахові на плече руку.

— Ну, ви, діду, переборщили. Багато ж славних молодців і серед гніздюків. Хоча, звичайно, не таких, як оце ми з вами!

Сипаха струснув із плеча Андрієву руку.

— Хто це ми? Цуценя ти нерозумне! Тьху! Ти скільки хліба козацького з'їв? — бурчав він без злості на Андрія. — Був би Петро живий, скуштував би ти не раз його батога. Батько твій порядок любив…

— А таки ні! — вихопився раптом Товкач. — Без баби теж не можна. От прийдеш із війни, а вже воно і хата, і в хаті. Та на столі. А як пригорнеться… Ех! Та й сини ростуть, у Січ-матінку поповнення. Аякже?

– І гречка! — у тон йому замахав головою Андрій.

— Та йди ти!

Максим не втримався.

— А от ви, діду, хоч і старші, хоч і більше бачили, а я з вами тут не згоден! — сказав він до Сипахи.

— Так, діду! Запричитали: баба — погано, баба до біди доведе! А нам одна Горбоносика…

— Зачекай!

Андрій ураз замовк, почувши, що Горбоніс знову заводиться.

— Так-от. Були ми торік у Кам'янці. Від волохів із листом до кошового повертали, — почав розповідь Максим. — Пам'ятаєте?

— Звичайно, пам'ятаю. Десь із місяць вас на Січі не було.

— Ну, от. Була в мене, одне слово, сутичка там із двома ляхами. Біля шинку. Не сподобалося панам, що запорожець перед ними шапку не ламає. Ну, звичайно, довго не говорили, пішло на шаблі. З першим я впорався досить швидко, зате другий виявився добрячим рубакою. Міцний лях був, та й фехтував вправно. Усе ж таки впорався я з ним. Але зрозумів, що до табору не дійти, сильно мені дісталося. Кров так і юшила. Кілька кварталів я ще відійшов, знав-бо: смерті двох шляхтичів мені б не подарували. Знаєте, як воно в ляха?

— Чому ж не знаємо, — загомоніли присутні.

— Куштували лицарського гонору… ладніші пахолками змагатись, а не на шаблі.

– І що далі? — перервав гомін Товкач.

— А що далі… пам'ятаю небагато, — Максим задумливо поглядав на язики полум'я. — Кімната. Велика кімната. Жіноче обличчя наді мною. Було досить темно, проте я добре бачив її. Надзвичайно вродлива… Так ось, батьку Сипахо, через два дні я був уже в таборі, а вона, яка мене виходила й привезла до коша, сильно ризикувала… Заміжня була. Польського хорунжого дружина.

— Так воно, синку, — зарипів Сипаха, — часом доля таке підносить…

Старий і далі щось провадив, але Максим уже не чув ні його, ні інших, він поринув спогадами у ту мить, коли побачив над собою її…

— О Свята Діво,