read-books.club » Сучасна проза » Рожеві сиропи 📚 - Українською

Читати книгу - "Рожеві сиропи"

161
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Рожеві сиропи" автора Артем Чех. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 11 12 13 ... 42
Перейти на сторінку:
вона, ця Аня, які у неї ноги і якого кольору волосся. Він пам'ятав лише загальні риси, напівсилует, напівтінь її, кивок у темному коридорі, спина в черзі у їдальні. Здається, вона сирота, її батько колись тут працював заввідділом. Здається… І чому троянди? Це немов виклик — грубо, з нахрапом, приступом. Невже не можна було підібрати якісь більш стримані квіти? Айстри, наприклад. Зараз сезон айстр. А може, це всього лише дебільний жарт колег? Петя вирішив покепкувати. Або Панасюк. Він колись щось говорив про те, наче я задрот, боюся жінок… Треба буде спуститися на третій, хоч глянути на ту Аню. Зайду, спитаю щось, про документи якісь, зазирну до кабінету… перевірю її реакцію… Чи не йти?

Кілька годин Родіон сидів, схилившись над паперами, вдавав, начебто розгрібає звіти та документацію, а сам усе поглядав на троянди, які від задушливого повітря почали в'янути. І як на зло, наче медом помазано, всі зазирають до лабораторії, щось або когось шукають, і кожен неодмінно питає про квіти. Від кого? Кому?

— Так, — відповідав Родіон.

І тільки Петя несміливо хихикав у комір сорочки. Підступно хихикав. От лис!

Так минув день. І Родіон, який мав би поспішати додому працювати над своїм винаходом, якось неквапом збирався, потім півгодини стояв біля інституту, курив, визирав, намагався побачити її, але її не було. Інші виходили з інституту, поспішали додому, до сімей, коханок, у кіно на новий фільм від творців Термінатора або в кафе — випити, поговорити.

— Ти чого стоїш?

— Так.

— Можу підкинути додому. Щоправда, зараз на Пагона затори…

— Та ні, дякую.

— Як хочеш.

А її все не було.

Уже вдома працювати не було ніякої можливості. В голову лізли невиразні думки про неї. Родіон намагався всістися за комп'ютер, але, окрім незрозумілих формул, нічого побачити не вдавалося. Він бігав з однієї кімнати в іншу, поїв себе міцною кавою, ляскав по щоках, приймав холодний душ, але думки однаково були спрямовані лише туди, на третій поверх. А під вечір він зрозумів, що починає захворювати. Певно, через ранковий дощ. Або від нервового напруження.

Лігши у ліжко й накрившись двома цупкими вовняними ковдрами, він спробував заснути, але якесь концентроване безсоння роз'їдало його свідомість, не даючи змоги ані розслабитися й заснути, ані піднятися й працювати. Випив навіть півпляшки валер'янки, але мозок так і не відключився — лише наповнився густим киселеподібним туманом. Провалявшись у напівдрімотному стані всю ніч, виснажений і запухлий, Родіон, забувши випити кави й почистити зуби, поплівся на роботу.

Сльозилися очі, текло з носа. Приступи чхання та невідступний туман у голові ледь не змусили Родіона повернутися додому на півшляху, але він неодмінно хотів побачити її, впевнитися у її вроді або, навпаки, розчаруватися, забути цю історію й повернутися до звичного плину життя. Тому, постоявши хвилину у вестибюлі метро «Чернігівська», він вирушив на трамвайну зупинку.

Розділ 3

Перше, що зробив Родіон, так це піднявся на третій поверх зазирнути у дослідницький відділ.

Коридорами бігали знервовані люди, передавали одне одному папери, носилися з пробірками та ретортами, грюкали дверима, кричали, телефонували якомусь Петру Андрійовичу Вєдісобак і питали дозволу на якесь прискорення.

Родіон зазирав то в один кабінет, то в інший, сподіваючись побачити Аню. В одному з них він її таки побачив. Вона сиділа впівоберта до дверей і, не помічаючи Родіона, розмовляла по телефону. Шморгаючи носом, Родіон звернувся до всіх одразу, чи, бува, не заносили їм з секретаріату звіти по дифузіях.

— Які звіти, не бачиш, у нас тут аврал. Потім, Родіон, усе потім! — знервовано прокричав завідувач лабораторії Семенюк.

— Ви захворіли, Родіон? — запитала молодший лаборант Даша, інтелігентна і довгокоса, донька одного дуже знаного фізика, майже академіка.

— Та трохи. Вчора під дощ втрапив.

— Заходьте, чаю вип'ємо? Тільки пізніше. Бачте — аврал.

— Та бачу.

Родіон пострілом глянув на Аню, яка сиділа на тому ж місці, але вже обличчям до нього. Їхні погляди зустрілися, і Родіон вискочив як ошпарений з кабінету. Стрімголов злетів на свій п'ятий поверх і ледь не збив з ніг Петю.

— Запізнюєшся, Родя.

— Ключі взяв?

— Та взяв. Тебе чекаю.

— А вона нічого, — шепотів сам до себе Родіон, — начебто. Симпатична, і в погляді щось є обпікаюче. Начебто.

Він намагався згадати її обличчя, але крім симпатичності та обпікаючого погляду нічого не проявилося. Навіть зачіска або у що була одягнена.

Ближче до обіду Родіона зовсім розморило. Він сидів, підперши кулаком щоку, безцільно дивився у вікно, зазирав у сіре небо й думав, думав, думав… А рівно о першій крізь непробивний озноб таки відчув голод — з ранку навіть кави не випив. Добряче висякавшись в умивальник, він, намагаючись уникнути Петі, побрів до їдальні. Підкріпившись котлетою по-київськи та кислуватим салатом (зміст його він так і не ідентифікував), ще довго, можливо хвилин двадцять, сидів за пластмасовим столиком і чекав. Але її не було.

Тоді він твердо вирішив спуститися на третій поверх і випити чайку — запрошували, чому б і ні? Долаючи страх і штучно напускаючи на себе байдужість, Родіон постукав у двері й несміливо зазирнув до кабінету. Крім кількох заклопотаних зазиранням у якісь трубки працівників та Даші, яка вранці запрошувала Родіона на чай, у приміщенні нікого не було. Ані теж не було.

— На чай прийшов, — винувато мовив Родіон.

— Так невчасно, Родіон. Вибачте, у нас тут Петро Андрійович приїхав — таких люлєй надає…

— Це який Петро Андрійович? — без цікавості запитав Родіон.

— Вєдісобак! — сказала Даша.

— Ах, звичайно-звичайно! Вєдісобак — це серйозно, — мовив Родіон і вийшов з кабінету.

І не встиг він зачинити за собою двері, як перед ним виросла вона.

— Добрий день, — тихо мовив Родіон і, не дочекавшись відповіді, дременув сходами наверх.

Це була вже його друга втеча за сьогодні. Віддихавшись біля дверей своєї лабораторії, Родіон дістав цигарку і, не виходячи у коридор, закурив.

— У неї руде волосся. І ніс гострий. Зелений светр, — шепотів собі під ніс Родіон.

На запах диму вискочив Петя.

— Родя, ти шо, штрафануть!

— Нехай.

— Нормально штрафануть!

— Петя, я зараз тебе штрафану.

— Та я ж навпаки… я ж як краще…

- Іди в жопу, Петя, — беззлобно мовив Родіон, загасив дві третини цигарки і зайшов до лабораторії. З-за спини він знову почув голос Петі.

— Да-да, новий сюрприз.

На Родіоновому столі стояла пляшечка дитячого сиропу від застуди, а поруч лежав усе такий же клаптик аркуша, вирваного із зошита: «Родіону».

— А ти, Родя, як, захворів?

— Захворів.

— Звідки ж вона знає? Вона тебе бачила сьогодні?

— Ага, —

1 ... 11 12 13 ... 42
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рожеві сиропи», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Рожеві сиропи"