Читати книгу - "Теплі історії до кави"

турбота й тепло зараз важать значно більше, ніж будь-що інше. Люди звикають самоідентифікуватися через якісь речі, фірми, які їх виготовляють, марки машин і моделі комп’ютерів. Ділять суспільство на «своїх» і «чужих» за книжковими вподобаннями чи музичними смаками. Чимало християн уперто відмовляються брататися з представниками інших гілок того ж таки християнства через якісь дрібні розбіжності в доктринах. Носяться зі своїми довгими одежами й табличками на грудях, як ті фарисеї, — і це, я вже тобі казала, страшенно псує апетит!

— Ой-ой, ти вже від чоловіка навчилася читати проповіді, чи як? — засміялася Інна й міцніше стиснула руку подруги, не бажаючи відпускати. — Я скучила за тобою. Ти завжди копала вглиб, поки я порпалася у верхньому шарі. Але я досі не зрозуміла, що ти хотіла сказати, ну от ніскілечки!

— Я просто хотіла сказати, що це все нагадує слона, який рикнув від того, що на нього впав листок. Так у нашому містечку говорять бабці. Люди роздувають великі бульки й ходять коло них, як коло розбитого яйця. А головне залишається поза фокусом. Для мене головне не релігія — а Бог, Який стоїть у її центрі. Не нова роль, як ти то називаєш, матушки, а кохання до чоловіка, який от щойно спалив грінки і тим не менше залишається моїм ідеалом. Не статуси — вони трактуються по-різному, залежно від того, хто про них говорить, — а люди…

— О-о-о, ти таки безнадійна оптимістка, Софійко! — вигукнула Інна, знову позірно закотивши очі. — А хоч за чимось ти жалкуєш, хоч щось є у твоєму новому житті погане? Ну не буває, щоби все аж так добре, — принаймні, я в це аж ніяк не вірю.

— Звісно, жалкую. За тобою, за Орисею, за дівчатами, за роботою, за вранішнім шумом великого міста. Але найбільше — за такими от кав’ярнями, котрі відчиняються о восьмій ранку. Де грає хороша музика, де смачна — не розчинна — кава. Де затишно й тепло. І де можна, ні про що не думаючи, читати книжку. Або думаючи — розмовляти з подругою і тримати її за руку. У нашому містечку нічого такого немає.

— О, бачиш, я так і знала, що десь тут має бути підступ!

За вікном почав сипати сніг. Перехожі пришвидшили крок, хтось витягнув яскраву парасолю, хтось підняв комір. Маленька дівчинка з рудими кісками задерла голову догори й почала ловити сніжинки язиком. Софія усміхнулася й потяглася за шарфом.

— Але якщо моя сусідка, крім макового струдля, зробить мені ще розчинну каву, я буду щаслива й вип’ю її, навіть не покрутивши носом, — підморгнула вона подрузі.

* * *

Дівчата вийшли на припорошений білим сніжком тротуар і, обійнявшись на прощання, поспішили кожна у своїх справах.

Інна не могла перестати усміхатися. У маршрутці якийсь хлопчина поступився їй місцем. Продавчиня в кіоску поцікавилася, чи дівчина не дуже замерзла, й при цьому щиро дивилася їй у вічі.

— Може, таки і в нас не все втрачено? Може, і в нас гроші — не єдина валюта? — пробурмотіла вона собі під ніс.

Увечері Інна спекла сирний пиріг і віднесла старенькій сусідці. А тоді взяла телефон і ще раз набрала номер Софії:

— Як твій день? Ти не замерзла?

— Ні, саме добралася додому, закуталася в теплий плед і п’ю волошковий чай, який мені, як би то ти назвала, заварив батюшка.

— От і добре. А знаєш, чого бракує мені?

— І чого?

— Рожевих фіранок у квіточки. І грінок із часником. І сусідки, яка могла би пекти макові струдлі.

— О, так у чому проблема? У семінарії, знаєш, скільки майбутніх священнослужителів є…

Дівчата продовжували сміятися, виголошуючи мрії й припущення, а тим часом собака зручно вмостився Софії біля ніг, чоловік засвітив торшер і всівся з чималим стосом книжок у крісло, за вікном сипав сніг, освітлений жовтим м’яким світлом самотнього ліхтаря на тихій вулиці, де ніхто нікуди не поспішав.

НЕВІДПРАВЛЕНИЙ ЛИСТ

Знаєш, коли мені подобається якась пісня, я заслуховую її до дірок. Умикаю знову й знову, переслуховую, танцюю, мрію, засинаю-прокидаюся-роблю-каву-ходжу-їм-відпочиваю, живу під неї.

Я думав, із тобою все буде так само. Ти подобаєшся мені. Я живу тобою, дихаю, марю. З ким не буває. Хіба таке вперше? Захоплення ж ніколи не тривають вічно.

Я забув свої улюблені пісні. Слухаю ті, які ти виставляєш у своїх соціальних мережах. Читаю книжки, про які ти пишеш. Недавно ти написала, що слухаєш оте джазове онлайн-радіо, і я теж його слухаю. Інколи воно набридає, і то добряче, але я не хочу пропустити акордів, які зачіпають тебе й змушують заплющувати очі. Я уявляю, як ти хитаєш головою, як проводиш рукою по шиї — ти ж завжди так робиш, коли тобі дуже подобається якась музика, — я бачив.

Я теж проводжу рукою по шиї — бо мені дуже сильно подобаєшся ти.

Думав, то минеться. Я вже заслухав тебе до дірок. Як і твоє улюблене джазове радіо. Воно встигло набриднути. А ти — ні. Я вмикаю твій образ якомога частіше — засинаю-прокидаюся з ним, сподіваюся, що скоро він утратить свою гостроту, але він лише закарбовується глибше в мене. Я боюся, що коли мені виріжуть апендикс — усім моїм друзям вирізали, — я шепотітиму твоє ім’я, відходячи від наркозу.

Ти написала, що любиш гірку каву та гіркий шоколад, — я їх не люблю. Кава з молоком і молочний шоколад куди смачніші. Може, коли ти це писала, тобі просто було дуже сумно. Або ж ти перечиталася своїх французьких книжок. Зізнаюся, більшість книжок, які ти читаєш, мені теж не подобаються.

Але ти подобаєшся мені. І я вже не знаю, чи це колись минеться. Щоразу, коли я пишу тобі листа, то думаю, що завтра, коли ти прийдеш до мого фургончика купувати каву в обідню перерву, я зроблю тобі свою улюблену, з вершками, і вручу конверт. Але ти приходиш — у вухах навушники, шарф затуляє губи, — тицяєш пальцем в еспресо й даєш мені гроші. Береш горнятко, киваєш та йдеш собі. А конверт залишається під прилавком. Разом із купкою інших.

За тобою завжди черга людей. Я готую їм каву, у фургончику грає твоя улюблена музика, я дивлюся тобі вслід, питаю себе, чи сподобалося тобі твоє еспресо сьогодні.

А ввечері знову пишу листа. Може, якраз завтра ти попросиш каву з вершками, і я наважуся вручити тобі конверт. А може, ти прийдеш без навушників, почуєш музику в моєму фургончику й сама про все