Читати книгу - "Країна розваг"

Наступного дня (то був мій останній день удома) ми пішли прогулятися уздовж закинутих залізничних колій, що тяглися крізь ліс за будинком, у якому я виріс. У мами було непорушне правило — щоб ми з друзями трималися якнайдалі від тих колій. Останній вантажний потяг компанії GS&WM прогуркотів по них десять років тому, іржаві шпали позаростали бур’янами, але мама на це не зважала. Вона була свято переконана — якщо ми там гратимемося, зненацька звідкись вигулькне останній поїзд (назвімо його Дітожерчим експресом), кулею промчить по рейках і розчавить нас усіх на пасту. Та тільки поїзд, що пройшов не за розкладом, першою збив її — метастатичний рак грудей у сорок сім років. Чортів знавіснілий експрес.

— Сумно мені буде без тебе влітку, — сказав тато.

— Мені без тебе теж.

— О! Поки не забув. — Він засунув руку в нагрудну кишеню і витяг звідти чек. — Обов’язково відкрий рахунок і поклади туди ці гроші. Попроси, щоб прискорили кліринг, якщо це можливо.

Я глянув на суму — не п’ятсот доларів, як я просив, а тисяча.

— Тату, а ти можеш собі це дозволити?

— Так. Здебільшого тому, що ти працював у «Комонзі» й це дало мені змогу заощадити. Вважай це преміальними.

Я поцілував його в колючу щоку. Того ранку він не голився.

— Спасибі.

— Синку, ти навіть не уявляєш, який я радий тобі допомогти. — Він витяг з кишені хустинку і спокійно, без найменшого збентеження промокнув очі. — Вибач, що пустив сльозу. Важко, коли діти тебе покидають. Колись ти сам це зрозумієш. Та сподіваюся, якась хороша жінка складе тобі компанію після їхнього від’їзду.

Я згадав слова місіс Шопло: «Мати дітей — великий ризик».

— Тату, з тобою все буде в порядку?

Він поклав хустинку назад у кишеню і всміхнувся мені, широко й невимушено.

— Дзвони мені час від часу, і тоді точно буде. А ще не дозволяй, щоб тебе примушували лазити по тих клятих американських гірках.

Мені ця думка здалася доволі привабливою, але я пообіцяв йому, що не дозволю.

— І… — Але я так і не почув того, що батько хотів сказати далі — щось порадити чи застерегти, — бо він показав кудись пальцем. — Ти диви!

За п’ятдесят ярдів попереду з лісу вийшла лань. Вона обережно переступила через іржаву залізничну рейку і стала на зарослі шпали, де бур’ян і золотушник діставав їй до боків. Там вона зупинилася й спокійно дивилася на нас, нашорошивши вуха. Що мені запам’яталося тієї миті, то це тиша. Жоден птах не співав, жоден літак не дзижчав у височіні. Якби мама була з нами, вона б уже вхопила фотоапарат і несамовито фотографувала. Від думки про це моє серце пройняла така туга, якої я не відчував уже багато років.

Я обійняв тата і на мить міцно притиснув до себе.

— Тату, я люблю тебе.

— Я знаю, — сказав він. — Я знаю.

Коли я озирнувся, лані вже не було. А за день поїхав і я.

* * *

Коли я повернувся в Гевенз-Бей, у великий сірий будинок у кінці Мейн-стрит, табличку, викладену з мушель, уже зняли й поклали в комору, бо всі кімнати у місіс Шопло були зайняті на літо. Я подумки подякував Лейну Гарді за пораду застовпити собі житло. Літні загони робітників «Джойленду» вже прибули, і всі будинки в місті, де здавали в оренду житло, були залюднені.

На другому поверсі, крім мене, мешкала Тіна Екерлі, бібліотекарка. Кімнати на третьому поверсі місіс Шопло здала гнучкій, мов тростина, рудоволосій студентці факультету мистецтв Ерін Кук та дебелому четвертокурснику з Ратґерського універу Тому Кеннеді. Ерін, котра слухала курси фотографії в старших класах та в Барді[19], найняли на роботу голівудською кралечкою. Що ж до нас із Томом…

— Привітні помічники, — сказав він. — Інакше кажучи, загальне працевлаштування. Ось який рядок той Фред Дін позначив галочкою на моїй анкеті. А в тебе?

— Те саме, — відповів я. — Здається, це означає, що ми прибиральники.

— Сумніваюся.

— Справді? Чому?

— Бо ми білі. — І хоча свою частку прибирання нам таки довелося вигребти, зрештою виявилося, що в цілому Том мав рацію. Команда прибиральників (двадцять чоловіків і понад тридцять жінок, одягнених у комбінезони з нашивками веселого песика Гові на нагрудних кишенях) всуціль складалася з гаїтянців і домініканців, і майже напевно в них не було документів. Вони жили окремо, у селі за десять миль углиб материка, а на роботу їх привозили й відвозили на двох списаних шкільних автобусах. Ми з Томом заробляли по чотири долари за годину, Ерін — трохи більше. Бог його знає, скільки платили прибиральникам. Звісно, їх експлуатували в хвіст і в гриву, і те, що на всьому півдні було повно нелегальних робітників, яким жилося набагато гірше, нікого не виправдовує, так само, як і те, що це було сорок років тому. Хоча одна маленька деталь: їм ніколи не доводилося носити шкуру. Як і Ерін.

Не те, що нам із Томом.

* * *

У вечір перед першим робочим днем ми втрьох сиділи у вітальні «Maison[20] Шопло», знайомилися ближче й розмірковували вголос, яким буде літо. Поки ми розмовляли, над Атлантикою зійшов місяць, такий самий спокійний і прекрасний, як і лань, котру ми з батьком бачили на старій залізничній колії.

— Та це ж парк розваг, — сказала Ерін. — Що там може бути важкого?

— Легко тобі казати, — заперечив Том. — Не ти ж митимеш зі шланга «Чашки-кружляшки» після того, як цілий загін малих бойскаутів десь у середині поїздки покаже, що їв на обід.

— Я підключатимусь, коли буде необхідно. Якщо доведеться не тільки робити знімки, а й блювотиння витирати, то так і буде. Мені потрібна ця робота. Наступного року мені в потилицю дихає магістратура, а грошей катма.

— Нам усім треба постаратися потрапити в одну команду, — сказав Том.

Зрештою так і вийшло. Усі робочі загони в «Джойленді» називалися собачими іменами. У нас була команда «Біґль».

Саме тоді у вітальню зайшла Еммаліна Шопло з тацею, на якій стояло п’ять келихів. Поряд ішла міс Екерлі, каланча з величезними очима за скельцями окулярів, що робили її схожою на Джойс Керол Оутс[21], несучи пляшку. Том Кеннеді просяяв.

— Це,