Читати книгу - "Слуга з Добромиля"

«Я теж божевільний — думає з жахом Олексій Іванович, — тільки ще здатний себе опанувати.» У гарячому повітрі над вогнищем тремтять обличчя людей, яких він бачив досі сидячими на ліжку, або згорнутих в позі ембріона із закутаною головою. Тут, у саду, на свіжому повітрі, вони такі самі змучені, виснажені, але вогонь відбивається в їхніх очах, дерева, він, їхній лікар, стіна, за якою — Добромиль з його убогим базаром, заповненими трупами криницями і соляними шахтами, де непохованими лишились останки їхніх родичів. Саліна, Саліна, Саліна. Це слово він чув від одного чоловіка, що міг би стати його пацієнтом. Сидів на землі коло ринку, зарослий, брудний, і повторював це слово. Люди його оминали, хрестились, а дехто плакав. Але ні про соляні шахти, ані про розстріляних євреїв лікар нічого не знає.Це стане відомо через п’ятдесят років, коли його вже давно не буде на світі.

До нього підходить чоловік, котрий стояв зі схрещеними на грудях руками учора, в четвертій палаті на тлі розчиненого вікна. Це його думки про Саліну і людей, чиї поламані кістки лежать на споді соляної шахти, а не думки лікаря, у кого рани подібні до дверей, які не можна замкнути, бо від них немає ключа. Він стає навпроти лікаря і той починає розмову першим:

— Подобається?

Він має на увазі вогонь, що стає щораз яскравішим у сутінках, які наближають неминучу темряву ночі.

Той посміхнувся лагідно:

— Ніхто так не любив вогонь, як я. Мені доводилось віддавати йому все. Я розпалював його і сам гасив. Можна сказати, що я народився у вогні, і вже не знаю, чи супроводжую його, а чи він супроводжує мої вчинки.

— Вчинки?

— Ви думаєте, пане докторе, що тут, поміж ваших пацієнтів, ніхто не робить вчинків, що ми існуємо, як бур’ян?

— Не знаю, що ви робите Але кожен має підстави перебувати тут, і ці підстави задокументовані, - трохи роздратовано мовив лікар.

— Я потрапляв у гірші ситуації.Мене намагались знищити ще немовлям. А люди, котрі врятували мене, не питали, чи хочу я жити далі.Я мушу бути їм зобов’язаний. Ви хочете сказати, що ніхто нікому не зобов’язаний? З юридичної точки зору — так, тобто vita minima.Але з точки зору vita maxima я маю досі борги.

- І доки це буде?

— Доки не залишиться жодного живого нащадка моїх доброчинців.

— Дивно це чути. Оригінальна теорія…

— А ще мені треба багато чого робити, що випливає з мого статусу боржника: виправляти заподіяну кривду, пом’якшувати зло. Світ стає щораз складніший, і мені важче сповняти мої обов’язки, бо я вже старий…

— Скільки ж вам років?

— Моя доля звершилась у 1301 році від народження Христа.

Дечого головлікар таки навчився за півроку свого урядування в Добромильській психіатричній лікарні. Наприклад, не сперечатись зі хворими.

— Он як, — сказав він ущипливо. — Як на такі літа виглядаєте ви нівроку.

— Коли я почав себе пам’ятати, мені було два роки, отже, народився я приблизно у 1287 році.Признайтеся чесно, ви колись заглядали до моєї історії хвороби?

— Не встиг.

- І не дивіться! Записи робив Адам Віцентійович, проте він не не зміг нічого путнього написати, хоч знає напам’ять Фройда і вважає мене симулянтом під прибраним ім’ям.

— Прибране ім’я — не дивина. Розшукувані злочинці роблять це не раз. — Олнксій Іванович делікатно кашлянув. — Я не вас маю на увазі.Просто знаю, що в нашій країні це не допомагає.Тут якщо можна від когось сховатись, то тільки від себе. Втім, без документів вас сюди б не прийняли. У вас же є документи?

— Аякже!

- І як вас звати згідно документів?

— Можете звати Іваном, або Петром, мені байдуже. Я маю до вас пильну справу, але, щоб залагодити її, мушу багато чого спершу пояснити. Я бачив, як ви щойно дивились на вогонь, ніби тримали в руках келих вина, а поруч лежав меч. Цілком можливо, що ваш предок, втіленням якого ви є, має стосунок до моєї історії. Бо тільки лицар міг відмовитися від теплого місця у Львівській поліклініці для військових. Вам треба було зробити лише малесеньку поступку вашій гордості…

— Неправда, все було не так! — вигукнув Олексій Іванович. — Я погодився, але туди призначили досвідченішого лікаря, кандидата наук.

— Так, це пояснює все.

- І взагалі, дайте мені спокій!

— Добре, — здвигнув плечима химерний пацієнт. — Вже даю….

І повернувшись, пішов у напрямі лікарняного корпусу. Полум’я хитнулось йому вслід. Всі охнули, бо, здавалось, вогонь зараз побіжить, спалюючи усе на своєму шляху.

«Маячня якась,» — подумав лікар. Йому щось перехотілось дивитися на вогонь, і він пішов углиб саду, не туди, де мав бути Адам Віцентійович, а трохи вправо у бік залісненої гори, до якої впритул наблизився сад. Звідти йшов дикий первісних запах моху, прілого листя, плісняви. Гора була природньою огорожею для велетенського старого саду, про який давно вже ніхто не дбав, але, безперечно, користав з яблук, горіхів та слив, коли надходила їхня пора. Олексій Іванович сперся на стовбур і став дивитися на гору знизу, думаючи, що по тому крутому схилу напевно не здіймалася жодна людина: суцільне плетиво буків і грабів, поміж яких дощі й вітри влаштували цілі загати хмизу й змертвілого листя. Цікава тут природа. Коли настане мир в цих горах, він зможе краще їх пізнати.

Щось свиснуло йому над вухом і по плечі вдарила відчахнута гілка. Олексій Іванович інстинктивно сховався за стовбур, хоч його добре було видно з гори. Але другого пострілу не було. Його попередили. Він навіть не встиг злякатись того лісового снайпера. Тільки чомусь стало прикро. Мав на собі лікарський білий халат і прийняв усі правила, які йому нав’язали як з Гори, так з Ділу, а тому досі був живий.

Він поволі рушив назад, до вогнища, у якому згорів увесь папір й тріщало лише сухе гілля. Хворі розійшлися по саду в пошуках палива, щоб продовжити існування вогню. Помітивши, що двоє йдуть у його бік, до того місця, де він щойно стояв, лікар замахав руками:

— Не смійте туди йти! Не можна!

Як на маленьких дітей. Бо чувся наче ошуканим. Не через постріл, ні.А тому, що як дитина, вірив у те, що казали йому пацієнти, та й просто інші люди. Не любив наказів, проте був піддатливий на прохання, як усі самітники. Але ж знав життя…Не злічити на ньому було синців, подряпин, ран, завданих часом. Це зношене життя мало би з кожним роком цінуватись все менше, та чомусь ті, кому воно належало,