Читати книгу - "На запах м’яса"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Зачекай! І я для тебе гостинець маю. — Уляна дістає з полички дволітрову емальовану каструлю, витирає рушником. — У тебе ж каструль нема? А тепер буде. І каші покладу, щоби порожню не дарувати.
Майка притискає до живота каструлю з теплою гречкою, суне до дверей.
— А як я закричу… у своїй хаті. То ви почуєте?
— У нас тут спокійно, — відказує Уляна. — Місцеві кажуть: усі, хто полюбляв по чужих обійстях шарудіти, померли. Улітку цигани гастролюють, а взимку сюди й захочеш — не доберешся.
— А як я закричу… ви ж почуєте? — уперто перепитує Майка.
— Почую.
— Добраніч…
Майка брьохає до темної сірої хати — холодно. Сніг наче з прірви. Зупиняється перед хвірткою. Ковтає хвилювання, поправляє волосся, пробує нахабно й зухвало усміхнутися: «За шпателем повернувся?..» Ступає на подвір’я і тільки тепер розуміє: сніг… Усе накрив, приховав, вичистив. Біля хатки — жодного сліду. Майка штовхає причинені двері, зазирає в кімнатку. Нікого…
— Куди всі поділися? — Реп’яхова Тома відчинила магазин о восьмій ранку. Стала на порозі — брови чорним наведені, вуста малинові, туніка п’ятдесят восьмого розміру на пишному тілі потріскує, фетрові уги камінцями виблискують. Краса!
Роззирнулася: вимерли Капулетці! Жодного покупця. А мали б об’явитися. Стара Горпина пенсію отримала, казала, купить цукру і десять літрових банок. Полканова Зойка до пальта для свого малого прицінювалася, Горох уже два дні по горілку не йде. Невже десь накалимив, зараза? І городські з Лупиного хутора запізнюються. Чому не йдуть? У них же засіки — як шлунок у голодного: і півкіла гречки не втримає. Невже й досі сплять?..
Матюкнулася на рудого облізлого собаку, — застиг за метр, в очі заглядає, — винесла лопату для снігу, заходилася поріг розчищати, аби без діла не мордуватися. А серце муляє: щось підозріле з Петром коїться. Ой, підозріле. Як материну хату продав, підмінили чоловіка. Гроші віддав, а очі й досі відводить. Наче скіпка в серці. І кохатися щось… не дуже рветься. На Різдво так і не злигалися, хоч Тома самогонки хильнула, чоловіка до дивана притисла: «Ну, що?.. Ти — Чапай, я — Анка?» А воно кривиться: «Щось теє… стрес в організмі. Геть зморився». Зморився?! На Різдво?! Та мать твою!
Аж лопату спересердя кинула. Руки в боки: так… І що робити?..
Думку про іншу жінку, яка могла б у Петра завестися, першою відмела. Чоловік весь час перед очима, та й нема Томі конкуренток у селі й околицях. А водія рейсового автобуса послухати, то й на двісті кілометрів навкруги нема, бо як до Києва по товар їде, водій хоч як, та торкнеться Томиної дупи: «Ох, ти пишна…» Що є, то є. Наїла тіла — є чим похвалитися.
Почухала ляжку, засмутилася.
— Клімакс у нього! — поставила діагноз і тільки замислилася, як із тою бідою впоратися, а тут стара Горпина до магазину суне. Стиць, бабо! Згадала про цукор, банки!
— Христос народився, — бабі в’їдливо.
— Славімо, славімо, — стара Горпина усміхається беззбройно. І не присікаєшся.
— А скажіть, бабо… Ви діда вашого ще пам’ятаєте? — Томі своє болить. Цукор зважує, по Петрові жалем сходить: то все екологія клята… Якби не Чорнобиль та викиди, хіба мужики слабшали б у сорок років?!
— На Гробки до могилки піду. Згадаю…
— Та я не про те! Як жили з ним… пам’ятаєте?
— Добре жили. Не скубалися.
— Сексом займалися? Ну, не тоді, як молоді були, пізніше…
— Тьху на тебе! — обурилася баба.
— Та що це ви мені тут розпльовуєтеся? Я вас що — про космос спитала? Ще скажіть — не знаєте, що воно таке.
— Хіба старих людей про таке питають? Нащо тобі?
— Треба! Давайте… Помагайте молодим. Кажіть! Хто першим до сексу охолов: ви чи дід ваш?
— Ого! Та мій дід і перед смертю…
— Так! Ясно! — Бабі цукор у зуби — гуляйте! — По банки з тачкою якоюсь приходьте, бо в руках поки донесете — половину розіб’єте!
Горпина цукор до торби поклала, до прилавка притулилася.
— …А мені що робити? Терпіла! Бо жаліла, — призналася. — Казав: аж болить йому, як не теє… не зніме напруження. А я його обійму та й кажу: «Знаєш, Васильчику… Війну пережили, Сталіна з Хрущовим поховали… І тут не пропадемо. Олійки собі візьму…»
— Та досить уже, бабо Горпино! Бо вас зараз спогадами з ніг знесе! Мені ті деталі геть не цікаві!
Баба Горпина торбу на плече закинула, вицвілими оченятками на Тому з тривогою глянула.
— Невже на Петра твого мужська неміч напала?..
— Ще вигадайте дурного! Та по селу понесіть! — визвірилася Тома.
— А ти йому «Віагри» чарочку налий. Кажуть, така ловка штука для цього діла.
Томі терпець урвався. З-за прилавка вийшла, бабу Горпину попід руки та на вихід.
— Ідіть уже! Без вас розберуся.
— А Петро з виду так нічого… І не скажеш, що немічний. На Лупин хутір попер, як заведений, — не вмовкала баба.
— Коли це? — здивувалася Тома.
— Та щойно. Я оце до тебе по цукор, а Петро твій — на хутір.
Петро ледь діждався, поки жінка з хати. Третю ніч на нервах: хіба то діло — лежиш поряд із дружиною, а в трусах… заначка. І трусишся, Бога молиш: «Хоч би скоріш заснула, обніматися не лізла, бо триндець забаві!» Знайде гроші — кишки на лікоть намотає.
Тільки Тома за поріг, Реп’ях заначку з трусів витяг і поклявся: хоч усцуся, а схованку знайду! Вкотре хату облазив:
— Що за халепа? І гроші нема де заникати!
Присів на диван, у стінку очима увіп’явся — ремонт час робити. Онде край шпалери під стелею відклеївся. А що, як під шпалеру бакси засунути? І шпалеру заклеїти?
— Оце діло! — Звився, по шухлядах. Клей ПВА знайшов, на табуретку заліз, бакси обережненько під шпалеру засунув, тяп-ляп — є! Приклеїв кут шпалери, хвилин десять долонями попритискав, розрівняв. Відійшов, глянув.
— А фіг хто здогадається!
Аж до пляшки потягся — хильнути на радощах, та вчасно зметикував: зарано. На хутір змотатися, поки Тома в магазині… До Гілки тієї.
Шапку на вуха — і гайда. Так вправно сніг місив, аж баба Горпина зацікавилася:
— Куди це ти чешеш, Петре?
— На хутір треба!
Потічок перетнув — сумну Уляну зі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На запах м’яса», після закриття браузера.