Читати книгу - "Прокляті"

— Тепер, коли цей бовдур помер, — зазначає Паттерсон і б'є Леонарда кулаком у потилицю, — мабуть, спермове море не буде наповнюватися так швидко.

Леонард морщиться, потирає забиту голову і відповідає:

— Ти не повіриш, Паттерсоне, але гадаю, он там пливе твій живородящий сік.

Стрілець кидає погляд на Бабетту, облизує язиком губи й каже:

— Одного дня ми опинимося по самісінькі очі в…

Бабетта дивиться на діамантовий перстень у мене на пальці.

Стрілець, все ще не зводячи з неї очей, питає:

— Гей, Беб, ти колись була по самі свої хитрі очі в гарячій спермі?

Різко крутнувшись на одному потертому підборі, Бабетта відрубує:

— Пішов ти, Сід Вішез![1] Я тобі не Ненсі Спаджен,[2] — вона робить нам знак рукою йти за нею, перебираючи в повітрі довгими білими нігтями, потім дивиться на Паттерсона, який так і залишився у спортивній куртці, і заявляє: — Твоя черга. Тепер ти маєш показати нам щось цікаве.

Паттерсон нервово ковтає слину, знизує плечима і питає:

— Агов, друзі, бажаєте побачити Болото вагітності, перерваної на останніх місяцях?

Ми, тобто решта нас, синхронно хитаємо головами. Ні. Повільно. В унісон, досить довго — ні, ні, ні. Безумовно, ні.

Бабетта іде геть від Океану пролитої сперми, і Паттерсон кидається за нею слідом. Парочка береться за руки і йде далі разом. Капітан команди і голова групи підтримки. Решта нас — Леонард, Стрілець і я — ідуть за ними, кілька кроків позаду.

Чесно кажучи, мені хочеться, щоб ми всі могли побалакати. Попліткувати трохи. Адже, я знаю, бажання — ще один симптом надії, але нічого не можу вдіяти. Ми неквапливо рухаємося далі, продираючись крізь шари сірки й вугілля, що димлять, і я ледве утримуюсь від питання: чи хтось іще відчуває непереборне відчуття сорому? Чи вважають вони, що, коли померли, розчарували всіх, хто хоч трохи любив їх? Після всіх зусиль, які інші поклали на те, щоб виростити їх, нагодувати і дати освіту — чи відчувають Стрілець, чи Леонард, чи Бабетта, що не виправдали сподівань своїх близьких? Чи непокоїть їх те, що вмирання є найбільшим гріхом, який вони тільки могли вчинити? Чи обмірковували вони можливість того, що, померши, кожен із нас створив біль і горе, що їх ті, хто залишився, вимушені нести із собою до кінця своїх днів?

Помираючи — а це значно гірше, ніж завалити іспит чи потрапити під арешт, чи спокусити неповнолітню, — можливо, ми жахливо, невідворотно все псуємо.

Але ніхто цієї теми не торкається, отже, і я промовчала.

Якби ви спитали в моєї мами, вона б розповіла вам, що я завжди була трохи боязка. Мама сказала б: «Медісон, ти вже мертва… Тож припини бути такою емоційно залежною».

Мабуть, всі люди в світі здаються боягузами, коли їх порівняти з моїми мамою і татом. Мої батьки завжди орендували реактивний літак, аби злітати до Заїру та назад і привезти із собою на Різдво всиновленого хлопчика чи дівчинку — не те щоб ми святкували Різдво, — але коли мої однолітки знаходили під ялинкою щеня чи кошеня, я знаходила там нового члена родини з чергового відлюдного місця, яке щойно отримало незалежність, але не припинило бути нічним жахом наяву. Батьки бажали мені добра, але дорога до Пекла вимощена добрими вчинками про людське око. Усі всиновлення відбувалися під час медійного циклу виходу на екран фільмів матусі чи первісного розміщення капіталу татуся, і про це оголошувалося під акомпанемент шквалу пресрелізів і фотосесій. Після медійної атаки мого нового братика чи сестричку здавали до підходящого, дуже дорогого інтернату, де вони більше не голодували, а отримували освіту й щасливе майбутнє, але більше ніколи не з'являлись за нашим обіднім столом.

Ідучи вперед, тепер ступаючи у власні сліди, що перетинають Великі рівнини битого скла, Леонард пояснює, як давні греки збагнули ідею життя після смерті у вигляді Аїду, місця, куди потрапляли і грішні, і праведні, щоб забути гріхи й залишки его, що керували ними на землі. Євреї вірили у Шеол, що перекладалося як «місце чекання», і де, знову-таки, збиралися докупи усі душі, незалежно від їхніх злочинів чи чеснот, де вони відпочивали й знаходили спокій завдяки тому, що відкидали згадки про свою провину та емоційний зв'язок із землею. Щось на кшталт Пекла як центру детоксикації та реабілітації, а не місця відбування покарання. Упродовж людської історії, зазначає Леонард, люди переважно вважали Пекло чимось на зразок стаціонарного відділення в клініці, куди ми потрапляємо, аби позбутися згубної звички до життя.

Не уповільнюючи ходи, Леонард продовжує:

— Іоанн Скот Еріугена писав у дев'ятому столітті, що Пекло — це місце, до якого людину ведуть її бажання, викрадаючи її від Бога та первісних планів, які були в Бога щодо вдосконалення її душі.

Я кажу: мабуть, варто завітати до того болота, із перерваними вагітностями. Шанси дуже високі, що я зустріну там давно загубленого братика чи сестричку.

Може, я і говірка, але дуже добре розумію, що це за штукенція — здоровий механізм психологічного захисту.

Продовжуючи бубоніти, Леонард читає нам лекцію про владну ієрархію Аїду. Він розповідає, як всередині п'ятнадцятого століття один австрійський єврей, якого звали Альфонсо де Спіна, прийняв християнство, вступив до ордену францисканців, з часом став єпископом, і, врешті-решт, склав перелік видів демонів, що населяють Пекло. Рахунок у нього йшов на мільйони.

— Якщо побачите істоту з рогатою головою цапа, жіночими грудьми і чорними крилами величезного крука, — казав Леонард, — то це демон Бафомет, — продовжуючи свій повчальний виступ, розмахуючи вказівним пальцем, наче диригент, що дає сигнали оркестру, Леонард каже: — Серед них є єврейський демон Шедім, грецькі королі демонів Абаддон і Аполліон. Абіґор командує шістдесятьма легіонами чортів. Алоцер командує тридцятьма шістьма легіонами. Фурфур, Великий граф Пекла, командує двадцятьма шістьма…

Землею керує ціла ієрархія лідерів, каже Леонард, і це також вірно й для Пекла. Більшість теологів, включаючи Альфонсо де Спіна, описують Пекло як таке, що має десять груп демонів. Серед них є 66 князів, кожен з яких наглядає за 6666 легіонами, а до кожного легіону входять 6666 демонів. Серед них є Валафар, Великий князь Пекла; Ріммон, головний лікар Пекла; Укобах, головний інженер Пекла, який нібито винайшов феєрверк і подарував цей винахід людству. З язика Леонарда так і сиплються імена: Зебос, який носить на плечах голову крокодила… Кобаль, демон-заступник комедіантів…Суккот-Бенот, демон ненависті…

Леонард каже:

— Це як комп'ютерна гра «Підземелля і дракони», тільки у сто разів краще! Ні, я серйозно: