Читати книгу - "Незнайомка з Вілдфел-Холу"

Дитя поглянуло на неї із серйозним подивом. Вона відразу ж почала розмовляти з ним на дрібні теми, а я розглядав картини. У темному кутку стояло полотно, якого я не помітив раніше. На нім була зображена маленька дитина, яка сиділа на траві, а на колінах у неї було повно квітів. Мініатюрні риси обличчя і великі блакитні очі, в яких читався усміх, копиця русявих кучерів, – все це так збігалося з рисами юного панича, який сидів переді мною, що можна було сміливо сказати: то був портрет Артура Грема в його ранньому дитинстві.

За тою картиною було ще одне полотно, обернуте зображенням до стіни. Я взяв його і виніс на світло. То був портрет джентльмена в повному розквіті юної змужнілості. Картина була написана добре, та вочевидь її створили кілька років тому, бо в ній було знач-но більше ретельної точності деталей і менше тієї свіжості барв і свободи зображення, що так захопила і здивувала мене в інших картинах. Проте я з цікавістю розглядав її. У рисах і виразі обличчя того пана була певна індивідуальність, яка відразу надавала йому вдалої схожості. Яскраві блакитні очі дивились на глядача з якимось прихованим гумором – ви майже очікували побачити, як вони кліпають; повняві губи, здавалося, готові були усміхнутися; щоки були прикрашені пишними рудуватими бакенбардами, а розкішні каштанові кучері нависали над чолом і наче давали на здогад, що їхній власник більше пишається своєю вродою, ніж інтелектом; можливо, він і мав рацію, та все ж таки не скидався на дурня. За кілька хвилин художниця повернулася до кімнати.

– Це приходили по картини, – сказала вона, вибачаючись за те, що так раптово пішла. – Я звеліла почекати.

– Мабуть, це зухвальство, – сказав я, – взяти до рук полотно, яке художник обернув до стіни; але чи можна мені запитати…

– Це – дуже зухвалий вчинок, сер, тож прошу нічого не питати про цю картину, бо я не стану задовольняти вашу допитливість! – відповіла вона, намагаючись приховати свій докір за усмішкою; та щоки її зашарілися, а очі спалахнули, й видно було, що вона розлютилася.

– Я лише збирався запитати, чи ви її власноруч намалювали, – сказав я, передавши їй картину.

А вона безцеремонно забрала її в мене і хутко поставила назад, у темний куток, зображенням до стіни, коло неї поставила іншу картину, як воно й було раніше, а потім обернулася до мене і засміялася.

Але мені було не до жартів. Я недбало обернувся до вікна і задивився на занедбаний сад, поки місіс Грем ще хвилини зо дві розмовляла з Розою; потім я сказав сестрі, що пора вже іти, потиснув руку паничеві, прохолодно вклонився пані й рушив до дверей. Та місіс Грем подала мені руку й ніжним голосом промовила з чарівною усмішкою:

– Нехай сонце не зайде у гніві вашому, містере Маркгаме. Даруйте мені, що образила вас своєю різкістю.

Коли пані перепрошує, гніватися вже неможливо, тож цього разу ми лишилися добрими друзями, і я сердечно потиснув її долоньку.

Розділ VI

Упродовж наступних чотирьох місяців я не переступав поріг дому місіс Грем, а вона не приходила з візитом до нас, та про неї все одно балакали у всіх усюдах, а наше знайомство хоча й повільно, проте розвивалося. Що ж до балачок, то я приділяв їм незначну увагу (маю на увазі плітки, що стосувалися прегарної відлюдниці), і єдиною інформацією, яку я від них отримав, було те, що одного чудового морозного дня вона зважилася узяти свого маленького хлопчика й завітати з візитом до вікарія, та, на жаль, нікого не було вдома, окрім міс Мілворд; однак вона просиділа довго, і, на загальну думку, вони знайшли що сказати одна одній і попрощалися із взаємним бажанням зустрітися знову. Мері любила дітей і ніжних матусь, які могли належним чином оцінити свої скарби.

Часом і я її бачив, причому не лише тоді, коли вона бувала в церкві, а й коли приходила на пагорби зі своїм сином або – в особливо прекрасні дні – неквапливо блукала болотистою місцевістю, що поросла вересом, або відкритими пасовищами, що оточували старий Хол, з книгою у руці, а її син стрибав навколо неї; й коли я помічав її під час своїх самотніх прогулянок або поїздок верхи, то зазвичай намагався наздогнати, бо мені досить-таки подобалось бачити місіс Грем, розмовляти з нею й теревенити з її маленьким компаньйоном, який, щойно розтанула крига його соромливості, виявився дуже доброзичливим, розумним й цікавим малюком; і ми невдовзі стали чудовими друзями – а наскільки це було до вподоби його матері, не візьмуся сказати. Я спершу підозрював, що вона бажала вилити на цю близькість холодну воду, сказати б, загасити запалене полум’я нашої дружби, – але побачивши згодом, що в мене найкращі наміри і що син зазнає чималої втіхи від спілкування зі мною і моїм собакою вона перестала заперечувати і навіть вітала мій прихід усмішкою.

Щодо Артура, то він вигукував своє вітання здалеку і біг назустріч мені. Якщо я був верхи, то він катався на коні, пустивши його легким клусом, або ж їздив на тягловій коняці, – але Артурова мати завжди супроводжувала його і стомлено пленталася поряд, й не стільки для того, щоб гарантувати його обережну поведінку, скільки для того, щоб бачити, що я не прищеплюю ніяких спірних понять його дитячому розуму, бо вона завжди була на варті і ніколи не дозволяла забирати хлопчика з поля її зору. Найдужче до вподоби було їй спостерігати, як він вовтузився і ганяв із Санчо, поки я йшов біля неї, – боюся, не стільки з любові до моєї компанії (хоча я інколи вводив себе в оману цією думкою), скільки від захвату, який вона отримувала, бачачи свого сина таким щасливим і задоволеним тими активними іграми, які так зміцнювали його тендітну будову і якими він так рідко займався через брак товаришів, що підходили б йому за віком: і, можливо, її задоволення посилювалося ще й від того, що я був із нею, а не з ним, тож не міг чимось йому зашкодити, – дуже їй дякую за цю думку.

Та часом вона отримувала невеличку втіху від розмови зі мною; і одного яскравого лютневого ранку, під час двадцятихвилинної прогулянки уздовж болотистої місцевості, що поросла вересом, вона облишила свою звичну суворість та стриманість й так промовисто бесідувала зі мною, виказувала таку глибину міркувань й знання предмету розмови, думки її так