Читати книгу - "Богдан Хмельницький"

і татар, від чого, як писав згодом шляхтич Криштоф Раєцький, «у нас трупи густіше почали падати». Гинули коні, було втрачено частину табору… Здавалося, що ляхи ось-ось проминуть це страшне місце. Вони наблизилися до пагорбів, між якими проходила широка (близько 3,5 км) і глибока балка. Однак коли почали її переходити, з'ясувалося: шлях перекопано глибокими ровами й перекрито заваленими деревами. Із боків дві інші долини теж були перекопані. Схил балки був таким урвистим, що під час спроб обійти перешкоду вози переверталися. Табір утратив свій порядок. І ось у цю мить за наказом Хмельницького спереду і з боків по супротивнику вдарили з гармат і самопалів козаки Кривоноса, які перебували в заздалегідь викопаних шанцях. А з тилу спантеличеного ворога атакували козаки самого Хмельницького й татари Тугай-бея… Потоцький і Калиновський намагалися організувати оборону, та дарма – повстанці й татари вже були всередині табору. В шаленій битві Потоцький рубався як простий солдат і дістав три шабельних удари в голову, але міцний шолом урятував йому життя. Обеззброєний, він швидко потрапив у полон. Довше за всіх відбивався Калиновський, який зібрав навколо себе 600 драгунів і 200 угорських піхотинців. Майже всі вони загинули, а сам польний гетьман був поранений козацькою кулею в лікоть руки, а татарською шаблею – в голову. Нарешті й він опинився в руках переможців. Близько друтої-третьої години дня польська армія припинила своє існування. Переважна більшість жовнірів загинули, інших забрали в полон. Лише кількасот їх утекли з пастки, влаштованої Хмельницьким, та й вони незабаром були винищені навколишніми селянами та міщанами.

Окрилений перемогами, Богдан мав намір продовжувати наступ у центральні райони України. Запорозький гетьман і перекопський бей рушили на Білу Церкву. На шляху їхнього просування мешканці навколишніх міст і сіл із великою радістю вітали переможця, виходячи йому назустріч із прапорами й музикою, благословляючи його, називаючи «своїм визволителем і рятівником віри». Вони також масово вливалися до лав козацького війська, чисельність якого на час прибуття до Білої Церкви зросла вже до 30 тис. чоловік.

Прагнучи реваншу, більшість польської шляхти та жовнірів не підтримували ідеї переговорів з козаками, а гуртувалися для продовження боротьби. На початку вересня польське військо налічувало вже близько 36—40 тис. шляхтичів і жовнірів «при вогні і залізі» та мало 80—90 гармат. Не забудьмо також про 40—50 тис. шляхетських слуг і осіб обозової служби, – озброєні вогнепальною та холодною зброєю, вони разом зі своїми панами брали участь у боях. В обозі налічувалося 50—100 тис. возів (збираючись у похід, найбідніший шляхтич брав із собою два селянські вози, трьох-чотирьох коней, двох слуг). Таким чином, загальна чисельність польського війська становила 76—90 тис. чоловік.

Козацтво також прагнуло подальшої боротьби. Спостерігаючи за військовими приготуваннями польського війська, враховуючи настрої у козацькому війську, Б. Хмельницький розпочав активну підготовку до битви. Ситуація сприяла українському керманичу: відпала загроза вступу у війну росіян на боці поляків; відбулася зміна влади у Стамбулі і новий візир рішучіше був налаштований проти Польщі; загострилася боротьба за владу і в самій Польщі між братами Яном Казимиром і Каролем Фердінандом (Ян Казимир підтримував ідею замирення з козаками, тоді як Кароль Фердінанд виявляв себе запеклим ворогом козацтва).

Враховуючи високі бойові якості польської кінноти, Богдан почав шукати таке поле майбутнього бою, характер місцевості якого звів би їx нанівець і водночас зміцнював боєздатність українського війська, чисельність якого не перевищувала 100—110 тис. чоловік, причому лише 60—70 тис. були озброєні належним чином, а решту становили «селяни від плуга», озброєні палицями. Розвідники знайшли найсприятливішу для цього місцевість на південний схід від Старокостянтинова, поблизу м. Пилявці на берегах повільної річки Пиляви, що перетинала невелику болотисту рівнину, котра переходила у вкриті чагарниками пагорби, між якими траплялися невеличкі заболочені ставки. Саме тут наприкінці серпня 1648 р. козацькі полки зайняли вихідні позиції. Основні сили гетьман розмістив на правому березі річки, а на протилежному – полки Кривоноса. Їх з'єднувала вузька гребля через річку, яку Хмельницький наказав зміцнити двома укріпленнями з гарматами та шанцями. Щоб утруднити наступ ворога, він розпорядився перекопати найближчі пагорби та долини, частину сіножатей залити водою, а в хащах розмістити підрозділи піхоти. Зайнявши рівнину, українське військо залишило полякам пагорби та долини.

Щоб позбавити ворога інформації про становище у своєму війську, Б. Хмельницький запровадив в обозі сувору дисципліну. Гетьман очікував також на підхід кримських татар, назустріч яким послав козаків із табунами коней.

Зайнявши вигідну позицію, гетьманові будь-що потрібно було заманити сюди польську армію. З цією метою він зробив вигляд, нібито хоче закріпитися в районі Старокостянтинова. Виряджені ним кілька тисяч козаків спочатку зайняли Красилів, а потім відійшли до Старокостянтинова та почали там укріплюватися. Захоплені 2 вересня жовнірами шість козаків повідомили реґіментарів про намір Хмельницького підійти з військом до міста й узяти під контроль переправу через Случ під Росолівцями.

Це стурбувало поляків, бо лише тут можна було форсувати річку для наступу на Старокостянтинів. До того ж вони отримали інформацію про бажання тисячі «досвідчених» (реєстрових) козаків перейти на бік супротивника.

Виходячи з одержаної інформації, реґіментарі вирішили зайняти Старокостянтинів. Ранком 3 вересня їхнє військо рушило в похід. Надвечір воно стало обозом на Корчівському полі. Наступного дня близько 5 тис. жовнірів із шістьма гарматами на чолі з О. Конєцпольським і М. Остророгом подалися до переправи, але вона була вільною від козацької охорони. Коли до них підійшов

І. Вишневецький, вони провели спільну нараду, на якій вирішили атакувати Старокостянтинів. Конєцпольський і Вишневецький зав'язали під стінами міста бій із козаками. Пізнього вечора Конєцпольський і Вишневецький відступили до свого обозу. Лише після відступу вночі Д. Нечая до табору Хмельницького полякам удалося зайняти місто.

Серед польських проводирів не було єдності щодо подальшого плану дій. Одні виступали за розташування армії в таборі за містом й очікування на прихід козаків, їхні супротивники вимагали негайно атакувати козаків, щоб «загнати їх за Дніпро» і не допустити їхнього з'єднання з татарами. Під тиском шляхти було вирішено виступати в похід. 8 вересня 1648 р., в суботу, польське військо зупинилося за півмилі від козацького табору. Польський табір розкинувся мінімум на 7,5—8 км.

Від розвідників і захоплених «язиків» Б. Хмельницький довідався про приблизну чисельність жовнірів польського війська. Виявилося: керована ним армія переважала сили противника на 20—30 тис. чоловік, однак різко поступалася в озброєнні (адже 40—50 тис. повстанців не мали ні холодної, ні вогнепальної зброї). Крім цього, доки не підійшла орда, в його розпорядженні не було кінноти, яка могла б зійтися у відкритому бою з польськими вершниками.