Читати книгу - "20 000 льє під водою"

— Конселю, — звернувся я до свого вірного слуги, — мабуть, капітан вирішив летіти за нарвалом, а не пливти, бо від такого тиску ми злетимо!

— Як завгодно пану професору! — відповів Консель. Відважність капітана Фераґута імпонувала мені. Механіки і кочегари старанно виконували його наказ: запобіжні клапани затиснули, знову засипали вугілля на колосники. Далі працювали вентилятори — нагнітали повітря в казани. «Авраам Лінкольн» рвався вперед. Щогли здригалися аж до степсів,[21] клуби диму ледве виривалися назовні крізь вузькі отвори труб. Ще раз кинули лаг.

— Який хід? — запитав капітан Фераґут.

— Дев'ятнадцять і три десятих милі за годину, капітане, — була відповідь.

— Підвищити тиск!

— Слухаюся, капітане, — підкорився головний механік. Манометр показував десять атмосфер! Але й наш ворог ішов «на повних парах»! Без помітного надриву тварина долала дев'ятнадцять і три десятих милі за годину.

Оце так перегони! Не доберу слів, щоб описати своє хвилювання, я аж тремтів увесь! Нед Ленд, зосереджений і серйозний, стояв на своєму посту з гарпуном у руці. Декілька разів тварина підпускала фрегат на близьку відстань. Тоді канадець кричав:

— Наздоганяємо! Наздоганяємо!

Та щоразу, коли він заносив над головою руку з гарпуном, тварина втікала, розвиваючи швидкість не нижчу тридцяти миль за годину! Тварюка доконала нас остаточно, описавши велике коло довкола фрегата, який саме мчав зі своєю максимальною швидкістю. Крик люті вирвався у кожного з нас.

Ось уже й полуднева пора, а відстань, яка відділяла нас від тварини, залишилася такою ж, як о восьмій ранку. Треба було щось міняти.

Капітан Фераґут зважився нарешті на кардинальніші засоби боротьби.

— Погралися — і досить! — вигукнув він. — То ти, тварюко, втікаєш від «Авраама Лінкольна»! Хотів би я бачити, як ти втікатимеш від конічних бомб! Боцмане! Приставляй людей до носової гармати!

Наказ було виконано негайно: зброю на баку зарядили і націлили. Прогримів постріл, але снаряд не поцілив.

— Поміняти навідника! — наказав капітан Фераґут. — П'ятсот доларів тому, хто відправить цього диявола назад у пекло.

Літній гармаш з довгою сивою бородою (у мене в пам'яті закарбувався його спокійний погляд і безсторонній вираз обличчя) підійшов до зброї, ретельно навів і повільно прицілився.

Постріл ще не відгримів, як залунало багатоголосне «Ура!».

Снаряд влучив у ціль… Та що це? Сковзнувши по спині тварини, ядро відлетіло десь на дві милі, і впало у воду.

— От чортівня! — крикнув розлючений старий. — Ця тварюка ще й броньована! Шестидюймове залізо, ручаюся!

— Прокляття! — вигукнув капітан Фераґут. Полювання тривало. Капітан, нахилившись до мене, посвятив мене у свої плани:

— Я полюватиму на цього звіра, доки фрегат не злетить у повітря!

— Схвалюю ваше рішення! — палко підтримав я його. Спершу ми сподівалися, що тварина стомиться від змагання з паровою машиною. Та де там! Минали години, а вона не виявляла жодних ознак утоми.

Але й «Авраам Лінкольн» заслуговував на похвалу: наш фрегат ганявся за звіром дуже старанно. За скромними підрахунками, того дня він пройшов не менше п'ятисот кілометрів! Але цей день скінчився, ніч огорнула розбурханий океан.

Згадуючи минулий день погоні, я вирішив, що наша експедиція закінчена і що ми більше ніколи не побачимо фантастичну тварину. Так думав багато хто з екіпажу «Авраама Лінкольна». Та ми помилялися.

О десятій годині п'ятдесят хвилин за три милі під вітром від фрегата знову спалахнуло електричне світло. Тварина лежала нерухомо. Можливо, нарвал спав, погойдуючись на хвилях, і набирався сил після виснажливого дня. Капітан Фераґут вирішив скористатися сприятливим моментом. Він наказав пустити фрегат повільним ходом, щоб не розбудити противника. Не дивина зустріти у відкритому океані сплячого кита. Канадець знову зайняв свій пост на бугшприті.

Фрегат безшумно наблизився до тварини на відстань двох кабельтових. Судно зупинили, і тепер «Авраам Лінкольн» ішов за інерцією. На борту запанувала тиша, всі затамували подих. Ми були всього за сотню футів від світлої плями. Сила світіння зросла настільки, що сліпила очі.

Я стояв, обіпершись на борт, і бачив, як унизу, на бугшприті Нед Ленд готувався до нападу. Він мав загрозливий і рішучий вигляд. Лише двадцять футів відділяло його від тварини.

В одну мить Нед Ленд здійняв руку, широко замахнувся, і гарпун зблиснув у повітрі. Почувся брязкіт, як від сильного удару по металевому предмету.

Електричне світіння згасло миттєво, і два гігантських водяних стовпи впали на палубу фрегата, збиваючи з ніг людей, ламаючи фальшборт.[22]

Почувся оглушливий тріскіт, і я, не встигнувши схопитися за поручні, вилетів за борт і шубовснув у чорний водяний вир.

Розділ сьомий

Новий вид кита

Несподівано опинившись у холодній воді, я був ошелешений, але, на щастя, свідомості не втратив.

Мене одразу ж затягло на глибину близько двадцяти футів. Плаваю я добре, проте не настільки, щоб змагатися з плавцями-професіоналами, якими запам'яталися своїм шанувальникам Байрон і Едгар По. Одне слово, я не розгубився і, зробивши два сильні махи руками, виплив на поверхню океану.

Я почав шукати очима фрегат. Думки про порятунок змінювали одна одну: чи помітили на борту, що я впав? чи здогадався капітан Фераґут наказати спустити шлюпку, щоб знайти мене, чи є у мене шанси бути врятованим?

Я був сам у пітьмі. Я ледве розрізняв удалині якусь темну велику пляму, яка, судячи з вогнів, що поволі згасали, віддалялася на схід. Це був фрегат (а що ще?). «Мені кінець», — подумав я.

— Рятуйте! Рятуйте! Я тут! — кричав я, з усіх сил намагаючись пливти за «Авраамом Лінкольном».

Одяг мені страшенно заважав. Він став важким, прилип до мого тіла і сковував мої рухи. Я йшов на дно! Я задихався!..

— Рятуйте! — крикнув я ще раз, вже останній, бо рот залило водою. Я бився у воді, намагаючись втриматися на плаву, але безодня засмоктувала мене…

Раптом чиясь сильна рука схопила мене за комір і одним рвучким рухом витягнула на поверхню води. І я почув, так, я почув, як мені хтось просто у вухо сказав:

— Якщо пан професор знайде в собі сили зпертися на моє плече, йому буде легше пливти.

Я судомно схопив за руку вірного Конселя.

— Конселю, це ти?! — вигукнув я. — Ти!

— Я, — відповів Консель, — до послуг пана професора.

— Ти що, впав у воду разом зі мною?

— Зовсім ні. Але, перебуваючи на службі у пана професора, я супроводив його.

Він вважав це настільки правильним, що навіть не уявляв, що міг залишитися на борту!

— А що фрегат? — поцікавився я.

— Фрегат! — вигукнув Консель, перевертаючись на спину. — Я б не радив