Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

Іван задумався і каже:

— Файний дим… Ото якби мені такого диму десь дістати!

Пішов до фабриканта.

— Добрий день, пане.

— Добрий день. Чого прийшов, Іване?

— Хочу купити у вас дим, що йде з найбільшої труби.

Пан посміхнувся:

— Нащо тобі того диму, Йване?

— Та хочу і я чимось ґендлювати.

Домовилися. Іван заплатив гроші й поліз на трубу. Добрався до вершечка, сів собі й сидить. Далі накрив трубу капелюхом. Дим не йде більше в небо — розходиться по фабриці, б’є людям у вічі. Прибігли до пана:

— Пане, робіть щось, бо ми, адіть, плачемо.

Фабрикант розсердився. Вийшов надвір і махає Іванові:

— Ану, злізай звідти! Не грайся димом!

Іван відповів:

— Це, пане, мій дим — роблю все, що хочу з ним!

Біда панові з Іваном. Дим бухкає клубками у фабрику, люди покинули роботу. Коли і в канцелярії вже не могли дихати, пан знову вискочив надвір:

— Злізай уже, Йване, дим виїдає мені очі.

— А най виїдає… Я не злізу, бо це є мій дим — роблю все, що хочу з ним.

— Я куплю його від тебе, Йване!

— Не продаю, пане.

— Та я добре заплачу.

Чоловік подумав, що за той дим візьме файні гроші, та й сказав:

— Дасте тисячу лей, то най буде — злізу.

— Дам, Іванку, лише йди сюди.

Іван зліз із труби, взяв у пана гроші й пішов далі шукати багатих панів.

Прийшов до Садгори, де був великий ярмарок. Ходить він поміж людей, придивляється — хто і чим торгує. Раптом — глип, а перед ним гендляр, і борода в нього широка, як лопата. Іван дивиться на неї з одного боку, з другого.

— Ех, борідка! — похвалив. — Продай мені, Мошку, свою бороду.

Гендляр тільки витріщився — подумав, що той трохи не в розумі. А коли це так, можна злупити якийсь гріш.

— Най буде, Йванку, — відповів. — Заплати ти двісті лей і можеш собі думати, що вона твоя.

Іван нараз відрахував гроші, дав їх Мошкові. Потім погладив бороду і став собі збоку, бо Мошко мусив торгувати крамом. Коли покупці відходили, він брав Мошка за бороду, посіпував нею, виривав сиві волоски. Той усе терпів за двісті леїв.

Пізно вночі селянин постукав Мошкові у двері. Гендляр подивився у вікно й спитав:

— Чого тобі, Йване?

— Я прийшов до бороди. Ану, дай її сюди на хвильку.

Що мав робити Мошко? Отворив вікно і висунув бороду Іванові. Той посіпав нею, вирвав кілька волосків. У Мошка навіть сльози закрутилися.

Наступної ночі селянин прийшов знову. Поторгав трохи за бороду, закрутив на палець кілька волосинок, висмикнув їх і пішов.

Рум’яне Мошкове лице за кілька днів зблідло. Він почав просити:

— Ти, Йване, не приходь до бороди вночі.

— Ні, це моя борода, і я буду приходити, коли мені захочеться.

Мошко вже напудився. Через кілька днів сказав:

— Чуєш, Іванку, ти продай мені свою бороду. Даю тобі двісті лей і — гай!..

— Ні, за такі гроші ніколи не продам таку файну бороду. Як даси тисячу лей, то аж тоді вона буде твоя.

Що мав робити Мошко? Вийняв тисячку і дав хитрому Іванкові.

А той узяв гроші й пішов далі по Буковині. Кажуть, зустрів і потім дурних багатіїв.

Про попа, наймита і пса Муцика

Бідний наймит Олекса служив у попа. А піп залицявся до його вродливої жінки. Признається вона чоловікові про цей клопіт. Цілий день Олекса думав, як помститися попові, й надумав. Приходить до нього й каже:

— Отче, а ви знаєте, що я чув?

— Що ти чув?

— У Львові є такий вчитель, що псів учить писати, читати й говорити.

Піп аж усміхнувся:

— Невже мого Муцика навчив би писати?

— Навчить.

— То вже веди.

Бере наймит Муцика, виводить за село, жердкою по голові та й убив. Закопав під дубом, сам виспався й вернувся назад до попа.

— Відвів, Олексо, Муцика?

— Відвів, отче. Але вчитель сказав заплатити за науку тисячу карбованців.

— Ов, багато.

— Отче, тепер дамо лише половину, а решту пізніше. Зате пса мудрого будете мати.

Піп подумав собі: «Скільки я на дурничку грошей зібрав, та й ще зберу, можна заплатити». Несе наймит гроші, але не до вчителя, а додому. Кожен раз, як щось треба йому своє зробити, то каже, що йде Муцика провідати. Піп ще й даруночок псові передає. Колись-не-колись питає:

— Олексо, а як там мій Муцик?

— Ой отче, та він не лише вміє писати, а й говорити по-латинськи навчився.

Тепер щотижня ходить Олекса до пса. Щосуботи піп кличе наймита й допитується:

— А як тепер Муцик?

— Ой, ой, отче, як пес змудрів! Я прийшов, а він зі мною привітався і просив вам уклін передати. Все знає, що у нашому селі діється, й про вас дещо сказав.

— А що сказав?

— Та я не можу вам говорити. Як його приведу, то самі запитаєте.

— А може, поїхати до нього?

— Отче, не можна. Пес з радості може забути все, чому навчився. Казав учитель, аби через тиждень його забрати, так що готуйте гроші.

У суботу бере наймит п’ятсот карбованців, а піп дає ще сотку, аби вчителя й Муцика в ресторан повести.

Каже наймит:

— Отче, ви дуже мудрі й щирі. Треба їх почастувати.

Має Олекса шістсот карбованців у кишені і йде додому.

Повертається наймит увечері до попа без нічого. Став коло дверей і мовчить.

— Олексо, де мій Муцик?

— Отче, продам хату, продам корову й заплачу вам у два рази більше за пса, але я не міг наруги стерпіти й убив його.

— Та за що?

— Пішли ми з ним та учителем до ресторану, випили, а по дорозі Муцик мені каже: «Добре, що ти забрав мене додому. Я мушу всім людям розповісти, що наш піп ходить до твоєї жінки, а ти не знаєш». І ще почав перераховувати, куди ви ходили. Каже: «Я і архієпископові про все напишу». Я розізлився і як дав йому, то Муцик лише ніжки протягнув. Він хотів мене з жінкою розлучити. Ходіть, отче, хай вам покажу, де він закопаний. То скільки вам заплатити за шкоду?

— Не треба нічого платити. На тобі ще п’ятсот карбованців за те, що ти добру справу зробив.

Як мужик пана дурив

Іде чоловік з сокирою, а бариня сидить під вікном.

— Чим ти, — питає, — мужик, займаєшся?

— То де діжку, — каже, — наб’ю, де