Читати книгу - "Забуте вбивство"

— Доктор Гейдок рекомендує мені їхати зараз.

— Доктор Гейдок справді не такий йолоп, як решта лікарів, — змушена була визнати місіс Бентрі.

— Мені спала на думку твоя куховарка, Доллі.

— Яка куховарка? Тобі потрібна куховарка? Ти ж маєш на увазі не ту жінку, що була схильна до пияцтва?

— Ні, ні, ні. Я говорю про ту що вміла готувати такі смачні тістечка. Ту, чий чоловік служив у вас старшим лакеєм.

— А, ти маєш на увазі Мок Тертл, — сказала місіс Бентрі, відразу зрозумівши, про кого йшлося. — Жінку з глибоким і трагічним голосом, що завжди говорила таким тоном, ніби ось-ось заплаче. З неї була добра куховарка. А чоловік у неї був гладкий і досить ледачий. Артур завжди казав, що він розбавляє віскі водою. Я не знаю, чи так справді було. Лихо в тому, що коли ви наймаєте на службу подружжя, то хтось із двох завжди буває незадовільним. Вони отримали спадок від якогось колишнього працедавця й купили готель на південному узбережжі.

— Саме про це я й подумала. Адже вони тепер живуть у Дилмауті?

— Саме там. Дилмаут, вулиця Сі-Перейд, чотирнадцять.

— Я подумала, що позаяк доктор Гейдок рекомендував мені трохи пожити на узбережжі моря, то я могла б поїхати туди. Їхнє прізвище Сондерс, чи не так?

— Так. Це чудова думка, Джейн. Ти нічого кращого не могла б придумати. Місіс Сондерс догляне за тобою, а що тепер кінець сезону, то вони будуть раді прийняти тебе й візьмуть недорого. Завдяки добрій кухні та морському повітрю ти швидко оклигаєш.

— Дякую тобі, Доллі, — сказала міс Марпл. — Сподіваюся, так і буде.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Гра в детективів

I

— Де, ти думаєш, лежало тіло? — запитав Джайлз. — Тут?

Він і Ґвенда стояли в холі Дому-на-Горі. Вони приїхали сюди вчора, пізно ввечері, і Джайлз був тепер охоплений справжнім мисливським азартом. Він утішався цим розслідуванням, наче малий хлопчик новою іграшкою.

— Та десь там, — сказала Ґвенда. Вона трохи піднялася сходами й подивилася згори критичним поглядом. — Атож, я думаю, воно лежало саме там.

— Повзи вниз, — сказав Джайлз. — Адже тобі років три не більше.

Ґвенда слухняно поповзла вниз.

— Ти не могла бачити чоловіка, який промовив ті слова?

— Не пригадую, щоб я його бачила. Він, мабуть, стояв трохи далі, атож — там. Я бачила лише його величезні лапи.

— Лапи? — здивовано перепитав Джайлз.

— То були справді лапи. Сірі лапи — не людські.

— Що ти вигадуєш, Ґвендо. Це ж не було вбивство на вулиці Морг. Люди не мають лап.

— Але він мав лапи.

Джайлз із сумнівом подивився на неї.

— Ти, певно, вигадала це потім.

— А тобі не здається, що я взагалі усе вигадала? — повільно проказала Ґвенда. — Ти знаєш, Джайлзе, я вже багато міркувала про це. Мені здається імовірнішим, що вся та подія була сном. І чом би справді їй не бути сном? Я могла дитиною побачити такий сон і дуже злякатися, а потім запам'ятати його надовго. Тобі не здається, що це дуже ймовірне пояснення? Адже ніхто в Дилмауті не має найменшого уявлення про те, що тут хтось когось убив або хтось раптово помер чи зник, і взагалі ніхто не пам'ятає нічого дивного й незвичайного про цей дім.

Тепер Джайлз здавався малим хлопчиком іншого різновиду — хлопчиком, у якого відібрали його нову іграшку.

— Мабуть, і справді твоє видіння могло бути лише жахливим сном, — неохоче зізнався він.

А тоді раптом обличчя йому проясніло.

— Ні, — сказав він. — Я в це не вірю. Тобі, звичайно, могли наснитися мавпячі лапи і хтось мертвий, але хай мене чорти візьмуть, якщо тобі могла приснитися та цитата з п'єси «Герцогиня д'Амальфі».

— Я могла почути її від когось, а потім вона мені приснилася.

— Не думаю, щоб дитина була спроможна на це. Так могло статися тільки в тому випадку, якщо ти почула її за обставин глибокого потрясіння — а в такому разі ми знову повертаємося туди, де були. Стривай-но, я все зрозумів. Це лапи тобі приснилися. Ти побачила труп і почула слова, і ти була перелякана, а потім тобі наснився кошмарний сон, і в тому сні були мавпячі лапи — можливо, ти дуже боялася мавп.

У погляді Ґвенди був сумнів, а проте вона повільно мовила:

— Думаю, могло бути й так…

— Я хотів би, щоб ти пригадала більше… Спускайся сюди, у хол. Заплющ очі. Думай… Тобі більше нічого не пригадалося?

— Ні, не пригадалося, Джайлзе… Що більше я думаю, то далі все це відходить… Тобто я починаю тепер сумніватися, чи я взагалі щось бачила. Можливо, того вечора в театрі я просто пережила тимчасове затьмарення свідомості або щось таке.

— Ні. До того затьмарення свідомості щось спричинилося. Міс Марпл теж так думає. А що ти скажеш про «Гелену»? Безперечно, ти щось пам'ятаєш про Гелену.

— Я нічого не пам'ятаю. Тільки ім'я.

— Можливо навіть, ти його перекрутила.

— Ні, я нічого не перекрутила. То була Гелена.

Ґвенда здавалася впертою й переконаною.

— Але якщо ти так певна, що то була Гелена, то мусиш щось знати про неї, — слушно припустив Джайлз. — Ти знала її добре? Вона тут мешкала? Чи лише приїхала сюди в гості?

— Я тобі сказала, що не знаю.

Ґвенда почала здаватися напруженою й роздратованою.

Джайлз спробував інший підхід.

— А кого ще ти могла б пригадати? Свого батька?

— Ні. Тобто я не знаю. Я, звичайно, щодня бачила його фотографію. Тітка Елісон мала звичку казати мені: «Це твій тато». Але я не пам'ятаю, щоб він був тут, у цьому будинку.

— А ти не могла б пригадати якихось слуг, няньок абощо?

— Ні, ні. Чим напруженіше я намагаюся когось пригадати, тим більше все перетворюється на білу пляму. Те, що я знаю, перебуває десь на самому дні моєї підсвідомості — як намагання підійти до цих дверей. Я не пригадала, що там були двері. Можливо, якщо ти перестанеш так наполегливо мене сіпати, Джайлзе, я зможу пригадати щось іще. Але свідомі спроби пригадати щось приречені на невдачу. Це було так давно.

— Я не думаю, що вони приречені на повну невдачу — навіть стара міс Марпл так не думає.

— Вона не підказала нам, що тут можна було б зробити, — промовила Ґвенда. — Але я певна, якісь ідеї в неї були, я це зрозуміла з того, як блищали її очі. Цікаво, що вона робила б на нашому місці?

— Навряд чи вона придумала б щось таке, чого ми не