Читати книгу - "Літа зрілості короля Генріха IV"

— Пане посол, коли церемонія скінчиться, поговорімо наодинці.

— Про що, ваша величносте?

— Про герцога Пармського.

Геральдична птиця

«Мені потрібна що одна битва», — вирішив Анрі, тільки-но венеціанські посли поїхали. Власне, він сказав це собі ще під час урочистої зустрічі. Саме ота моторошна слава розкрила йому очі на його становище. Він і досі був королем без корони і без столиці. У такого полководця ніколи не буває грошей, і, щоб військо його не розбіглося, він мусить по змозі частіше здобувати міста: вони за нього платитимуть. А це міста його королівства, і дуже важке це діло — лишатися батьком рідного краю й улюбленцем народу і водночас мандрувати по країні, підкоряючи ворогів і стягуючи данину. Ще й тижня не минуло після казкового свята в Турі, а він уже знов опинився в самій гущі суворого життя.

Він очистив від ворога Турень та сусідні провінції і вступив до Нормандії — але ж він уже стояв там, коли здобув перемогу під Арком! Що дала йому ця перемога? Здобуті фортеці, які він лишив за собою, знов повідпадали від нього. Його ворогом була не людина, така, як він, а багатоголова гідра. Сім голів зітнеш — вісім виросте. «Отак виходить у мене з Лігою. Вулиця за вулицею повертаються до мене мої піддані, коли я заволодію їхнім містом. Немовби ніколи й не здіймали зброї проти мене, — а перекопай по їхні садки, і там знайдуться мушкети. Все це ніби розвага, і я наче створений для такого життя. Та насправді я створений для чогось більшого, тільки про це розумніше мовчати — я й мовчу».

— Я ще ніколи не був такий здоровий, — хвалився він кожному тієї зими, і то була правда, дарма що часто падав сніг і спати доводилось на замерзлій землі.— У війську моєму теж ніяких хвороб, і воно весь час зростає, бо одне отаке містечко виплачує мені шістдесят тисяч екю. Ось закладімося: перше ж на моєму шляху місто здасться мені ще до четверга!

І справді, він уклав таку угоду а містом Онфлером. Якщо Майєнн або його син Немур до четверга не прибудуть туди, місто повинне відкрити брами йому. І справді: так і вийшло. Проводир Ліги Майєнн покинув свою Лігу напризволяще й відпочивав у Парижі. «Там колись і я порозкошую!» — впевнено похвалився Анрі. А сам подумав: «Мені потрібна ще одна битва». Він обмірковував це то як веселу витівку, то як вирішальний поворот у своєму житті.

Він повсюди возив із собою одну досить рідкісну річ — будильника, якого старанно наставляв щовечора. На сон у нього йшло менше часу, ніж у товстуна Майєнна на трапезу. Це було нове для його здорової натури; інколи він пропускав навіть ці короткі години. Підперши голову рукою, він думав: «Мені потрібна ще одна битва — і не така, як досі, коли я міг і виграти, й програти. Я не маю права програти цю, програти цю не маю права, бо тоді — кінець. До мене починає придивлятись надто багато людей, весь світ придивляється, і мої союзники, що передчасно складають мені шану, але насамперед король Іспанії, що прагне захопити це королівство. І захопив би його, тільки-но мене не стало б. Хто б же йому перешкодив? У народі тривають чвари через віру. Якби французи нарешті знайшли істинну, тоді й сам Філіпп нічого не втнув би з ними. А тим часом — що я знаю? Кожен має свою віру; я ось гугенот і лежу на замерзлій землі. Коли прийде дон Філіпп, навалиться з великою силою, тоді байдуже, чи моя віра істинна, тоді вже йтиметься не про віровизнання, а про саме королівство, а воно так чи так від бога. Це діло вирішується між мною і богом», — ось яка думка враз осяяла короля серед темної ночі, коли в наметі зашкварчав і погас олійний каганчик.

Задзеленчав будильник, король схопився й гукнув своїх офіцерів. Того дня малося багато зробити, довго не сходити з коня. Треба було спустити воду з рову, щоб обложники могли підійти аж під мури фортеці. Скінчивши це діло, перестрілювалися з обложеними, поки не звечоріло. Анрі тим часом знову поїхав верхи наглянути за іншими роботами в широкій окрузі. Голоднющий, на час вечері добрався він до міста Алансона і з нечисленним ескортом заїхав у дім одного відданого йому капітана, одначе не застав його. Дружина капітанова не знала короля в обличчя, тож вирішила, що це хтось із королівських воєначальників, і прийняла його як годиться, хоча й досить збентежено.

— Може, ми невчасно, пані? Скажіть відверто, не церемоньтеся зі мною.

— Що ж, пане, скажу вам навпростець. Сьогодні четвер, і я посилала прислугу по всьому місту, але нічого ніде не можна дістати, і я не знаю, що й діяти. Ось тільки наш сусіда, порядний ремісник, каже, що в нього висить на гаку жирна індичка, але він віддає її тільки з умовою, що й сам вечерятиме з вами.

— А який він у товаристві?

— О, ласкавий пане, в нас у всій околиці нема другого такого дотепника. І взагалі пристойний чоловік, а за короля в огонь і в воду піде, та й заможний, нівроку.

— Ну, то кличте його, ласкава пані. Бо я таки виголодався, і хоч би він і нудьгар був, то краще повечеряти з ним, ніж зостатись без вечері.

Тоді ремісника покликано, і він прийшов у святковому каптані, зі своєю індичкою. Поки птиця смажилась, він розважав короля, якого теж, видно, не впізнав, а то навряд чи говорив би з ним так невимушено, не сипав би міськими плітками, побрехеньками, жартами, і то так кумедно, що Анрі на часинку й про голод забув. Незабаром і він мимохіть, сам того не помітивши, збився на такий тон. Та це не дуже й важко — зоставатися батьком рідного краю і своєю людиною в народі, хоч ти й силуєш підданих до послуху і стягуєш із них податки. Весь секрет у чистому сумлінні, а чисте воно, бо справа твоя чесна. Без крутійства, без хитрощів навертати своїх співвітчизників до розуму і рятувати королівство. Про це Анрі думає, по суті, безнастанно — і вві сні, й під час жвавої розмови. Порядний