Читати книгу - "Худий"

class="p1">— Те, що нам відомо, не становить таємниці, — проказав Гілд, — і якщо ви згодні вислухати, я охоче розповім. — Він надпив зі своєї склянки і схвально кивнув. — Але спершу в мене до вас запитання. Коли ви були вчора у місіс Йоргенсен, то повідомили їй про телеграму?

— Так, я сказав, що передав телеграму вам.

— І як вона зреагувала?

— Ніяк. Просто виказала зацікавлення, бо розшукує Уайнента.

Гілд схилив голову набік і примружив одне око.

— Чи не здається вам, що вони можуть діяти у згоді? — Він застережливо підняв руку. — Зрозумійте, я не знаю, з якою метою, ні в який спосіб, — це просто риторичне запитання.

— Все можливо, — погодився я, — та, як на мене, вони не схожі на спільників. А що?

— Гадаю, ви маєте рацію, — промовив він. А тоді замислено додав: — Хоч є певні міркування. — Він насупився. — А втім, вони завжди виникають. Гаразд, містере Чарлз, послухайте, що нам відомо напевне, і як зумієте щось додати, я буду дуже вам вдячний.

Я пробурмотів, що постараюсь.

— Значить так: приблизно третього жовтня Уайнент повідомив Маколея, що мусить на якийсь час поїхати з міста. Хоч він не сказав, ні куди їде, ні з якою метою, Маколею спало на думку, що він вирішив усамітнитись, аби попрацювати над черговим винаходом, — пізніше Джулія Вулф це підтвердила, — і сховався десь в Адірондакських горах. Проте коли адвокат запитав про це у секретарки, вона відповіла, що знає не більше за нього.

— Їй було відомо, що то за винахід?

Гілд похитав головою.

— Як свідчить Маколей, ні. Єдине відомо, що Уайненту потребувалося приміщення і дорогі прилади чи інструменти, оскільки він дав необхідні вказівки адвокату. Він розпорядився, щоб Маколей обернув усі його цінні напери, облігації та інше майно у гроші — на випадок, коли вони йому знадобляться, — а також провів банковські операції та інші розрахунки від його, Уайнента, імені.

— Весь капітал у розпорядженні довіреного?

— Саме так. І ще: він зажадав отримувати гроші на вимогу готівкою.

— Він завжди вигадував щось несусвітне, — зазначив я.

— Всі такої думки. Та, схоже, він просто підлаштував це, щоб його не вирахували за чеками й не опізнали. Тому й дівчину він не взяв із собою, навіть не повідомив, де він, якщо вірити ЇЇ словам. І відпустив собі бороду… — Гілд наче погладив уявне волосся.

— По самі очі, — докінчив я. — То він в Адірондаку?

Гілд стенув плечима.

— З таким самим успіхом можна назвати і Філадельфію — це єдині версії, підказані нам. Ми шукаємо його в горах, але це непевно. Він може бути й в Австралії.

— Скільки ж грошей готівкою забажав Уайнент?

— Я можу назвати точну цифру. — Гілд витяг з кишені жмут брудних, пожмаканих папірців, видобув найзалапаніший конверт, а решту сховав назад. — Наступного дня після розмови з Маколеєм він узяв сам у банку п'ять тисяч готовими грошима. Двадцять восьмого числа — йдеться, як ви розумієте, про жовтень, — він наказав Маколею зняти для нього ще п'ять тисяч, шостого листопада — дві з половиною тисячі, тисячу — п'ятнадцятого, сім п'ятсот — тридцятого, півтори тисячі шостого — це вже грудня, тисячу вісімнадцятого і п'ять тисяч двадцять другого, напередодні вбивства.

— Близько тридцяти тисяч, — підсумував я. — Чудовий оборот капіталу.

— Двадцять вісім тисяч п'ятсот, якщо бути точним. — Гілд поклав конверт назад у кишеню. — Але це, зрозуміла, ще не все Після тієї першої телефонної розмови Маколей «мусив постійно щось продавати, аби підтримувати рахунок у банку. — Він знову поліз до кишені. — У мене тут список проданого. Бажаєте подивитись?

Я відмовився.

— А як він передавав гроші Уайненту?

— Уайнент повідомляв листом секретарку, коли йому потребувалися гроші, й вона брала їх у Маколея. В нього є розписки.

— А вона як віддавала?

Гілд кивнув.

— Вона казала Маколею, що стрічається у призначених місцях, проте, на його думку, вона знала, де Уайнент, хоч і заперечувала це.

— Можливо, ті п'ять тисяч були при ній, коли її вбили, га?

— І таким чином, маємо ще й пограбування, — Гілд примружив сірі водянисті очі, — він убив її, вимагаючи власні гроші.

— Або ж, — висловив я припущення, — хтось інший убив її з невідомої нам причини, знайшов гроші й залюбки їх привласнив.

— Можливо, — погодився він. — Таке трапляється. А бувають випадки, коли той, хто першим знаходить труп, встигає щось прихопиш, перш ніж зняти тривогу. — Він підняв широку долоню — Звичайно, місіс Йоргенсен… Така пані, як вона… Сподіваюсь, ви не подумали, що я…

— Окрім того, — докинув я, — вона ж була не одна, правда?

— Якийсь час — одна. Телефон у помешканні виявився пошкоджений, тож ліфтер повіз управляючого донизу, щоб той подзвонив у поліцію зі свого кабінету. Але зрозумійте мене вірно: я й гадки не маю, що місіс Йоргенсен повелась якось не так. Така поважна пані не могла…

— А що сталося з телефоном? — урвав я.

У двері подзвонили.

— Я ще не дійшов якогось висновку, — промовив Гілд. — Телефон…

Він замовк, чекаючи, доки офіціант, який прийшов, накриє на стіл.

— Щодо телефону, — продовжив Гілд, коли ми вже сиділи за столом, — повторюю: я ще не дійшов якогось певного висновку. Куля влучила точнісінько в трубку.

— Випадково чи?..

— Я б теж хотів це знати. Така сама куля, як і ті чотири, що їх знайшли в тілі вбитої, але невідомо, чи це був промах, чи зроблено умисно. Надто вже шумний спосіб вивести телефон з ладу.

— Тому постає зрозуміле запитання, — докинув я, — невже ніхто не чув пострілів? Тридцять другий калібр, звичайно, не дробовик, але однаково мали почути.

— Безперечно, — обриджено погодився Гілд. — Зараз вишукалось безліч таких, хто стверджує, нібито чув стрілянину, хоча тоді не знайшли жодного свідка. Нині ж вони ніяк не дійдуть згоди, що насправді чули.

— Таке завжди трапляється, — поспівчував я.

— Цьому мене не вчити. — Він енергійно узявся до їжі. — То про що це я? Ах, так, про Уайнента. Перш ніж поїхати, він віддав свою квартиру, а речі перетягнув до сховища. Ми переглянули ті речі, однак не знайшли нічого такого, що вказувало б, куди він повіявся або принаймні над чим працював, — це теж могло нам допомогти. Невдача чекала і в його лабораторії на Першій авеню. Приміщення було замкнене, відколи він поїхав, лише секретарка зазирала туди раз чи двічі на тиждень, щоб навести лад і забрати пошту. Та і в пошті, яка назбиралася після загибелі секретарки, не було нічого цікавого. Так само, як і в квартирі небіжчиці. — Він посміхнувся до Нори: — Гадаю, вам все це страшенно нудно,