Читати книгу - "Артур і мініпути"

Бабуся не розуміє, про що йдеться.

— Звідки цей аркуш?

— Він увесь час лежав у книжці, яку ти мені читала вчора!

Але бабуся надто стомилася, щоб поставитись серйозно до фантазій онука.

— Поклади аркуш на місце! — суворо каже вона.

Артур упирається:

— Бабусенько! Ти що — не розумієш? Це ж план. План, як потрапити до мініпутів! Вони десь тут, у нашому саду! Дідусь привіз їх із Африки! І якщо ми зуміємо до них добратися, вони обов'язково вкажуть, де дідусь сховав скарб. І це нас порятує! — радісно завершує хлопчик.

Бабусенька має всі підстави вважати, що її онук, шукаючи скарб, перевтомився і збожеволів.

— Зараз не час для забавок, Артуре! — дорікає вона. — Поклади аркуш на місце і відпочинь!

Хлопчик образився, сльози ось-ось покотяться з очей.

— Ти зовсім не віриш, що скарб існує? Думаєш, що це дідусева вигадка?

Бабуся ласкаво обіймає онука за плечі.

— Артуре, ти вже великий. Невже ти й справді віриш, що в нашому саду живуть крихітні люди? Люди, які тільки й чекають, коли ти прийдеш до них за мішком рубінів?

Слово «рубіни» змусило антиквара озирнутися: він тепер схожий на старого лиса, що вчу яв запах курятини.

— Перепрошую, ви щось сказали?

— Та ні, нічого… я розмовляла з онуком, — відповідає бабуся.

Антиквар продовжує оглядати кабінет, однак слово «рубіни» його просто загіпнотизувало.

— Якщо ви маєте коштовності, — починає він, — то ми, звісно, можемо оцінити…

— Ні, на жаль, коштовностей нема і не буде, — голосом, що не допускає сумнівів у правдивості її слів, відповідає бабуся. І знову звертається до Артура:

— Слухай-но, поклади нарешті малюнок на місце! І швидше!

Доки антиквар читає напис над письмовим столом, хлопчик неохоче виконує бабусин наказ.

Слова одні приховують часто слова інші.

Вільям Ш.

Здається, антиквара цей напис дещо забавляє.

— «Ш.» — це Шопенгауер? — питає він простодушно.

— Ні, «Ш.» — це Шекспір, Вільям Шекспір, — відповідає бабуся.

В Артуровій голові щось клацає, і він знову витягає із книги аркуш, щоб перечитати фразу: «Хто захоче вирушити в країну мініпутів, той довіриться Шекспірові».

— Невже-е-е? — недовірливо тягне антиквар. — Та це майже одне й те ж.

Бабусенька з докором дивиться на нього:

— Звісно, адже ви помилилися тільки на двісті років!

— Хіба? Як швидко летить час! — вигукує антиквар, намагаючись за жартом приховати свою неосвіченість.

— Це правда, час летить дуже швидко, тому поспішіть і вибирайте, бо я можу передумати! — суворо відповідає бабуся.

— Ми забираємо усе! — говорить антиквар вантажникам.

Бабуся заніміла. Артур тихенько знову ховає аркуш у задню кишеню брюк.

— Зачекай! Зачекай-но, малий! Не треба шахраювати! — на обличчі в антиквара — посмішка інквізитора. — Я ж сказав: ми забираємо все!

Артур неохоче витягає аркуш і простягає його антиквару. Той швидко ховає його у свою кишеню.

— От і все гаразд, малий, — задоволено говорить антиквар і гладить хлопчика по голівці.

Вантажники почали діяти: меблі й решта предметів зникають із шаленою швидкістю. Бабуся спостерігає, як виносять згадки про її молодість, і очі її зрадливо поблискують. Так буває під час пожежі в лісі, коли дим стелиться на всі боки і на очі навертаються непрохані сльози.

Товстун-вантажник хапає портрет Арчибальда. Бабуся перетинає йому шлях і, вчепившись у раму, заявляє:

— Ні! Цього не руш!

Товстун, не відпускаючи портрета, заявляє:

— Ви ж чули: все! Бабуся не відступає:

— А я вам кажу — все, окрім портрета мого чоловіка!

Не чекаючи від поважної пані такого від-пору, вантажник запитально дивиться на антиквара. Той вважає за краще піти на поступки.

— Сімоне! Постав чоловіка мадам на місце! Він же тобі нічого не зробив! — жартує він. — Вибачте, пані! На жаль, фізична сила буває обернено пропорційна розумовим здібностям…

І, забравши портрет у вантажника, торговець вручає його бабусі.

— Ось, мадам! Дарунок фірми! — нахабно каже він.

Тим часом вантажники зносять униз останні коробки. Артур теж біжить униз, бо знає, що основні події відбуватимуться там.

Антиквар відраховує бабусі кілька купюр.

— Триста євро! За все! — гордо говорить він, пишаючись собою.

Поважна пані сумно зітхає:

— Так мало… за цілих тридцять років спогадів!

— Це ж тільки аванс, — підбадьорює її антиквар. — Якщо я все продам, — ви отримаєте щонайменше десять відсотків!

— Ну й добре! — безнадійно змахує рукою бабуся.

— Ярмарок відкривається через десять днів. Якщо передумаєте, у вас ще є можливість усе повернути, — пояснює торговець.

— Ви дуже люб'язні…

Бабусенька відчиняє двері, випроваджуючи антиквара, і зразу ж бачить перед собою малесенького чоловічка в сірому костюмі, а біля нього — двох полісменів.

Той чоловічок у сірому костюмі — судовий виконавець.

— Мадам Сюшо? — ввічливо звертається він до бабусі. І голос його, і тон засвідчують мету прибуття.

— У чому річ? — стривожено запитує бабусенька.

Один із полісменів із-за спини виконавця заспокійливо махає руками. Це Мартен, той самий Мартен, який завжди ввічливо розмовляє з нею біля супермаркету.

Чоловічок у сірому костюмі називає себе:

— Фредерік де Сен-Клер. Судовий виконавець.

Він бачить гроші, які тримає в руках бабуся, і вигукує:

— О! Як доречно! — голос його настільки солодкий, що його можна класти в чай замість варення.

Він починає ритися в сумці — і витягає звідти виконавчий лист.

— Згідно з цим документом ви повинні погасити заборгованість за векселем, виписаним на ім'я Ернеста Віктора Еммануеля Давидо. Сума вашого боргу становить сто вісімдесят п'ять євро, плюс шість відсотків за прострочений платіж, плюс судові видатки. Загальна сума до сплати — двісті дев'яносто євро.

Торгуватися судовий виконавець явно не має наміру.

Бабуся дивиться на гроші, які ще тримає в руці, і простягає їх чиновнику.

Той не приховує здивування — він чекав чогось іншого.

— Дозвольте? — питає він і починає рахувати гроші.

Артур спостерігає цю сцену з вітальні. Він нічому не дивується. Йому просто бридко. Хлопчик розуміє, що бабусю втягують у якесь зачароване коло, звідки нема виходу.

— Не вистачає трьох євро… Може, я помилився… Я можу ще раз порахувати, — каже судовий виконавець.

— Як так? Тільки-но мені заплатили рівно триста євро, — розгублено говорить бабуся.

— Мені порахувати ще раз? — ввічливо запитує чиновник.

Навряд чи, він помилився… Що з ним сперечатися! Бабуся тільки сумно хитає головою.

— Ні. Не турбуйтеся… Ви рахували правильно…

Вантажівка антиквара пронизує ніч, а він від задоволення потирає руку.

— Однак непогану справу я закрутив, похваляється торговець. І шукає в кишені папірець, відібраний в Артура:

— Подивимось, що цей маленький негідник хотів від мене приховати?

Він витягає аркуш, який неохоче віддав йому хлопчик… Це список закупок у супермаркеті…

РОЗДІЛ 5

Артур