Читати книгу - "Артур і мініпути"

— Ось у мене… предмет із приватної колекції, — затинаючись, промовляє бабуся. — Я хочу дізнатися, скільки за нього можуть дати…

Антиквар зітхає, відкладає газету вбік і надягає на ніс окуляри. Слід зауважити, що сьогодні він тільки тим і займався, що оцінював так звані скарби, які мали цінність тільки в очах їхніх власників.

Розгорнувши папір, він узяв у руки маску.

— Це що? Карнавальна маска? — запитує антиквар.

Видно, що він нічого не тямить в африканському мистецтві.

— Ні. Це африканська маска. Вона належить вождю племені бонго-матасалаїв. Такої маски немає ні в кого, — з гордістю промовляє бабуся, хоча в її голосі вчувається гіркота. Адже вона розлучається не тільки з коштовністю, але і з дорогими серцю спогадами…

Антиквар, скидається на те, зацікавився маскою.

— П'ятнадцять євро, — упевнено називає він ціну.

Якби чоловік був уважнішим до клієнтки, він помітив би, що його відповідь приголомшила її. У бабусі аж подих перехопило.

— Та що ви! Це неможливо! Маска унікальна — вона безцінна!

Антиквар перебиває її.

— Вісімнадцять євро. Це все, що я можу запропонувати, — поступається він. — Такі екзотичні речі тепер мало кого цікавлять. Люди хочуть чогось практичного, визначеного, сучасного. Нічого не поробиш! Можливо, ви ще щось маєте?

Бабуся розгубилася.

— Я навіть не знаю… Може…, — бурмоче вона. — А на що нині є попит?

Уперше антиквар усміхнувся.

— Чесно? Книги!

Артур відкидає лопату. Він у відчаї. Альфред, навпаки, страшенно радий: він розкидав на галявині усі кістки, викопані хлопчиком. Сад тепер схожий на мінне поле.

Артур прямує в кухню, наливає склянку води і випиває її одним духом. Заспокоївшись, він дивиться у вікно. Надворі сутеніє.

Хлопчик вирушає до дідусевого кабінету. Виявивши, що двері замкнені, він іде до бабусиної спальні, знімає ключ, який висить поряд із ліжком, і повертається на горище. Відімкнувши кабінет, він запалює венеціанський ліхтарик і сідає біля столу.

З портрета дідусь мовчки усміхається онукові. Хлопчик пильно вдивляється в дідусеве обличчя.

— Дідусю, я не можу знайти твого скарбу! — скаржиться Артур. — Я не вірю, що ти зарив його в саду і не залишив ні записки, ні якогось знаку… Це на тебе не схоже!

Дідусь на портреті усміхається і… продовжує мовчати.

— Ти що — хочеш сказати, що я не там шукав? — знову звертається до портрета Артур. Йому так важко визнавати свою поразку.

Хлопчик хапає в руки першу-ліпшу книгу і починає перегортати сторінки. За кілька годин таким чином він переглянув майже всі книги, і тепер вони купою громадяться на столі. Надворі сутеніє. Артур смертельно стомився, але на нього чекає ще одна книга — та, яку він вчора переглядав разом із бабусею. Він знову, уже вкотре, розглядає малюнки, на яких зображені чоловіки із племені матасалаїв і мініпутів. Перегорнувши кілька сторінок, хлопчик виявляє малюнок, від якого віє якоюсь незрозумілою тривогою. Як це він учора його не помітив?

На малюнку зображено якусь зловісну постать: її безтілесні форми лише віддалено нагадують людські.

Обличчя в неї немає, а замість очей палають дві червоні цятки. Артур злякався — ніколи в житті він ще не бачив такої потвори…

Під малюнкам цього скорпіоноподібного монстра від руки написано:

Жахливий Упир

Тим часом надворі майже зовсім стемніло. Вдалині, там, де тягнеться ланцюжок пагорбів, заблимали два жовті ока. Це автомобіль висвічує собі дорогу в нічній темряві. Ось він уже звертає на дорогу, що веде до будинку.

Артур нетерпляче перегортає сторінку, бажаючи швидше забути портрет страшної потвори на ім'я Жахливий Упир.

Випадково він розгортає книгу на тій сторінці, де зображена Селенія, принцеса мініпутів.

На цей малюнок дивитися приємно. Артур обережно гладить волосся принцеси і зауважує, що малюнок приклеєний абияк і ось-ось відірветься.

Обережно взявши портрет за краєчок, хлопчик відклеює його від аркуша і підносить до очей, щоб краще роздивитися.

— Сподіваюсь, Ваша Високосте, колись я матиму честь познайомитися з Вами… — тихо промовляє він. — А поки що, дорога принцесо, дозвольте Вас поцілувати. — І він підносить портрет до вуст, як це роблять романтичні кіногерої.

Почувши такі слова, тяжко зітхає Альфред.

— Ти що — ревнуєш?! — насмішкувато звертається Артур до пса. Але пес не реагує, бо в цю мить за вікном чути вищання гальм: це, мабуть, повернулася бабуся. Альфред біжить униз їй назустріч.

Поклавши малюнок у книгу, Артур знову перегортає сторінки і на одній із них бачить те, чого раніше не помічав. Обличчя його радісно сяє.

— Я так і знав! — вигукує він. — Дідусь не міг зникнути, не полишивши ніяких вказівок!

План, знайдений Артуром, був нашвидкуруч намальований олівцем. Під ним є напис, який для певності хлопчик читає вголос:

Хто захоче вирушити в країну мініпутів, той довіриться Шекспірові.

— Цікаво. Хто такий цей Шекспір? — хмурить чоло Артур. Він бере книгу і починає її повертати так, щоб зрозуміти, в якій точці був дідусь, коли малював план.

— Ось дім… Там північ…, — бурмоче він.

Обережно відклеївши план від сторінки, Артур підходить з ним до вікна. Так і є. Дідусь малював цей план, стоячи саме тут, біля вікна свого кабінету!

Великий дуб, садовий гном, місяць… Усе правильно! — радіє Артур. — Я знайшов! Знайшов!

Від захвату хлопчик скаче по кімнаті, як кенгуру. Потім відчиняє двері, щоб поділитися своєю радістю з бабусею, вилітає в коридор… І мало не збиває з ніг антиквара. У супроводі двох вантажників той прямує до дідусевого кабінету.

— Заспокойтеся, юначе, не поспішайте! — говорить він і обережно відштовхує хлопчика вбік.

Здивований Артур машинально встигає сховати за спину дідусів малюнок.

Антиквар озирається і каже бабусі, яка ледве переставляє ноги в кінці коридору:

— Мадам, кабінет відчинений! Відчинений і, певно, зайнятий!

— Артуре, я ж заборонила тобі бавитися в дідусевому кабінеті! — накидається бабусенька на онука і ввічливо звертається до антиквара:

— Заходьте, прошу вас!

Антиквар хижацьким поглядом обводить кімнату: так стерв'ятник прикидає, чи справді здобич мертва, чи тільки прикидається. Прибулець, завершивши огляд, задоволено посміхається, показуючи бездоганно білі, занадто блискучі зуби, щоб бути справжніми.

— Ви мали рацію, мадам! Усе це надзвичайно цікаво!

Артур непомітно смикає бабусю за рукав.

— Бабусенько, хто ці люди? — перелякано шепоче він.

— Зажди… цей пан приїхав… оцінити дідусеві речі, — знічено пояснює бабуся. — Якщо доведеться переїздити, то нічого весь цей мотлох тягти за собою…

Це вона переконує радше себе, аніж Артура.

Хлопчик просто ошелешений.

— Невже ти сама на це наважилась?

Бабусенька мовчить, а потім, зітхаючи, відповідає:

— На жаль, ми не маємо на що сподіватися.

— Та ні! Маємо! Маємо! — обурюється онук, вимахуючи планом. — Поглянь! Я знаю,