Читати книгу - "Кав’ярня на розі"

Я зупинилася. Здавалося, той чоловік почув мої слова, хоч то було неможливо. Його фраза не те, щоб налякала мене, а додала якоїсь тривожної непевності. Піднесеного настрою, навіяного передчуттям цікавої зустрічі, вже не було. Старий добродій поволі почвалав собі далі, мовби нічого й не сталося, мовби він уже забув і про мене, і про ту дивну розмову. «Дурниці, — подумала я, — не слід зважати. Цілком імовірно, що цей чоловік сам несповна розуму, маразматик, от і верзе усякі нісенітниці».

За хвилю, оговтавшись і дочекавшись, поки дядечко з ковінькою додибає до свого будинку, я рушила вперед і невдовзі вже стояла перед низенькою, поржавілою (бо давно не фарбованою) хвірткою. За нею привітно блимав до мене своїми вікнами, у шибах яких відбивалося сонце, маленький будиночок. Він визирав із-за гущавини кошлатих кущів та розлогих дерев, наче недовірливе, хоч і приручене звіря. Хвіртка рипнула протяжно й тужно, ніби невдоволена тим, що її зненацька потривожили. Чомусь здавалося, що тут ніхто не живе. Може, таке враження складалося через те, що подвір’я було занедбане? Чого тільки не було біля тієї хати! І якісь ночви, і старі баняки, і ванна, переповнена жовтявою дощовою водою, і порожня собача буда, що перетворилася на сховок для якогось залізяччя… Зачувши скрипіння дверей, я підійшла до сходів. На порозі з’явився колекціонер у потертих джинсах, мабуть, ще зі студентських його років (вони були йому трохи закороткі), і в старомодному поплямленому спортивному светрі. Вперше я побачила його без капелюха. Та він і без нього мав не менш дивакуватий вигляд: кучеряве волосся обрамлювало велику лисувату голову і робило його схожим на мага, заглибленого у свій таємничий, нікому недоступний світ.

— Я ж вам казав, що буваю вдома о п’ятій, — сказав чоловік замість привітання. — Чому ви прийшли раніше?

— Ну, ви ж удома! Отже, все гаразд?

— Так, але я не сподівався гостей. Я міг би вам не відчинити, вдавши, що мене немає вдома… Я навіть вагався… Але подумав, що краще відчинити. Ви й так почали нишпорити по подвір’ї… а на кухні відчинене вікно… тож ви б, напевно, все одно туди залізли і опинилися б у мене в хаті.

Я розгубилася: перепросити і піти чи усміхнутися і сприйняти його слова за жарт? Вглядаючись у його обличчя, я ніяк не могла зрозуміти, чи він іронізує, чи говорить цілком поважно.

— Заходьте, — сказав колекціонер за хвилю, немов прочитав мої думки. — Але одразу вас попереджаю, у мене нічого немає до кави. Навіть цукру. Я не люблю солодощів.

— Пусте, — заспокоїла я його, — я також п’ю каву без цукру.

Здається, я вже майже звикла до його простакуватої, безцеремонно-відвертої поведінки, в якій було щось примхливо-прикре від самотньої старості, що вже непомітно наближалася, і водночас щось безпосередньо-щире й справжнє від розпещеної дитинності, яка його ніколи не покидала.

Кожне помешкання має свій запах. Іноді навіть важко збагнути, звідкіля він береться? І що так може пахнути? Будинок моєї бабусі пах яблуками, сушеними травами і старою пічкою, в якій колись розпалювали вугіллям і деревом. Хата моїх батьків пахла лакованим деревом, вовняними ковдрами та килимками. Там, де жила моя подруга, пахло господаркою — сметаною, свіжим сиром та молоком… Немовби знайомлячись, будинок колекціонера війнув на мене своїм ароматом, привітно пропонуючи пізнати його. Він пах вільгістю та ще чимось (так, як пахнуть старі речі), а чим достеменно, я не могла зрозуміти. Господар провів мене до маленької кухні і вказав на стілець коло столу.

— Мабуть, тут буде найзручніше, — сказав він.

Я роззирнулася довкола. Відразу було помітно, що тут мешкає чоловік, який не надто піклується про охайність. Усе було дуже занедбане й брудне: умивальник переповнений немитим посудом, на креденсі розташувалися різних розмірів закіптюжені баняки й сковорідки, серед яких знайшлося місце й для продуктів. А газова плита, немов мольберт художника, була розмальована брунатними й жовтими масними плямами. Не в ліпшому стані був і стіл: подряпаний ножем, весь у крихтах та липкий на дотик.

— Сподіваюся, ви не надто зважатимете на те, що я не встиг навести тут лад? — запитав колекціонер, поставивши на плитку закіптюжений чайник.

— Та ні, — відказала я, — не зважатиму.

— От і добре, — всміхнувся колекціонер, — бо з жінками завжди з того приводу виникають зайві клопоти. Здебільшого жінки трохи поверхові, тому переймаються такими нікчемними дрібницями: чи прибрано, чи помита підлога, чи витертий пил… Їх хвилює те, що зовні, й те, що перебуває згори. Їх вражає естетика видимих поверхонь.

— А ви мешкаєте тут сам? — запитала я.

— Авжеж, — відказав він, — сам-самісінький… Колись тут жила моя матір, але вона померла… Зовсім недавно…

— Вибачте, — пробурмотіла я, враз пригадавши слова дядька Романа й старого чоловіка, та не наважилася його ні про що розпитувати.

— Вона хворіла. Тяжко хворіла… Проте не розповідала мені про свою хворобу… Напевно, жаліла, не бажала тривожити… — колекціонер важко зітхнув.

— А ви одружений? — спитала я, зовсім не думаючи про доречність цього запитання.

— Ні, — відказав він.

— Мабуть, зовсім самому сумно?

— І таке буває, — зітхнув він, шукаючи серед немитого посуду горнята. — Принаймні, вона б наводила тут лад. Бо в мене це виходить зовсім кепсько.

— Ваша дружина?

— Авжеж. Хоча, річ зовсім не в тому, щоб наводити тут лад. Це я так сказав…

— Ви ще не старий, тож, цілком можливо, ще одружитеся, — сказала я, щоб підбадьорити його.

— Не старий? Ви так вважаєте? — запитав чоловік, миючи горнята.

Я ствердно кивнула головою. Він знову важко зітхнув.

— Я теж думав про це. Біда в тім, що ніхто мені не припав до вподоби, так, як вона. А одружуватися заради самого одруження, тільки для того, щоби не бути самотнім, щоб хтось наводив у хаті лад і готував їжу, щоби мати із ким кохатися й привести у світ дітей… Хіба варте воно того, якщо та людина приречена бути для тебе завжди чужою?

— Мабуть, не варто, — погодилася я.

— Я теж так вважаю, — сказав колекціонер, знімаючи із плитки чайник.

— Але ж ви щойно натякали на якусь жінку… Якщо ви знаєте ту особу, яка припала вам до вподоби, то в чому річ? — безтурботно зауважила я. — Звісно, якщо вона не заміжня, але й то буває не проблема!

Мій співрозмовник сумно всміхнувся:

— Не знаю… Я навіть не знаю, де вона тепер… Минуло дуже багато часу, — він подав мені горня із кавою.

Я зробила ковток, обпікши язика. Кава видалася