Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

— Тільки це таємниця від усіх-усіх, розумієш?

Марічка з нетерпінням кивнула головою.

— Навіть від Лелі й Лесика.

Очі її збільшилися принаймні удвоє. В них з’явився переляк.

— Хіба так можна? — спитала вона.

Івась розгубився. Сказати, що можна, він, звісно, не міг. Сказати, що не можна, — тоді про що взагалі йдеться?

— От давай я тобі все розповім, а тоді ти сама вирішиш — можна чи не можна.

— Я сама вирішу, чи розповідати їм, чи ні?

Не те він мав на увазі, не те. Але тепер уже назад дороги не було. Івась дуже ризикував. Однак він сам собі розставив сильце, тому треба вже йти до кінця.

— Ти пам’ятаєш, що було написано на камені в тому селі? — спитав він.

Мала кивнула. Вона чекала почути страшну таємницю, через те не витрачала часу на пусті балачки.

— Там було сказано, що тільки Лисий може здолати черву, яка насилає вовкулаків.

— Пам’ятаю. Тільки про вовкулаків там не було.

— Так, правильно. Молодець, добре пам’ятаєш.

Марічка не зреагувала на лестощі й далі суворо дивилася на старшого брата, ніби казала: «Годі вже теревенити дурниці. Переходь до головного».

— Ти знаєш, де живе та черва?

— Звісно, в землі.

— А де саме в землі?

— Скрізь. Василько бачив її біля Видриного болота.

— Так. А Люба куди пішла?

Хоч це й неможливо, та Маріччині очі розширилися ще більше.

— З Лішаком… — невпевнено промовила вона.

— Так, з Лішаком. А куди?

Він почекав, переконався, що мала вже більше не говоритиме, доки всього не почує, й повів далі:

— Мені здається, я знаю, куди…

І він почав пояснювати свій план. Марічка мовчала, не перебивала, але що далі рухався Івась у своїй розповіді, то безнадійнішим ставав його голос. Очі малої були промовистіші за будь-які слова. Вона Івасевого плану не схвалювала. І навіть більше: було ясно, що допомагати йому дівчинка не буде. Що краще він це усвідомлював, то менш переконливими ставали його слова, а від цього її непохитність тільки дужчала. Зрештою вона почала злегка хитати головою, що могло означати тільки одне: цього не буде. Хлопець зовсім скис. І замовк.

І тоді в її погляді він побачив щось нове й дуже швидко збагнув, що саме: жалість. Марічці було дуже шкода його. Вона менша майже на шість років — і жаліє його! Івась відчув, як у душі наростає роздратування.

Однак вихлюпнутися воно не встигло. З-за рогу на них вилетіло руде кошлате чудовисько, почало гавкати й лизати їх в обличчя, залишаючи на одязі віхті своєї рудої щетини. Глина линяв.

— Нас Леля шукає, - сказала Марічка, взяла Івася за руку й повела до села.

Кропив’яний носовичок

А біля Лисої криниці Помидора вже дарувала чергове намисто. Приголомшені жінки не знали, що сказати, тому просто мовчали й слухали:

— Ви розумієте, сусідко, він так не може. Це ж звичка. От як ви звикли були витирати носа хустинкою, а вам кажуть, тепер витирайте кропивою. Отак і він, розумієте?

Жінки захихотіли, й Помидора відчула приплив сил.

— Ну, звикла людина снідати яєчнею!

— Яблуко теж добре на сніданок — полегшує, — промовила котрась із жінок.

— От бачите, — зраділа Помидора. — Вам полегшує, а мені ясна задирає. Воно як кому. То хіба ж можна, щоб усі — як один?

— Та хто ж таке каже?

— Як хто? Як хто? А хто сказав, щоб ніхто на сніданок яєчні не їв?

— Лисий?

— Ну, та не Миша ж!

— Чекайте, Помидоро! Хто сказав, щоб Миша не їв яєчні?

— Та до чого тут Миша! — Помидора почала дратуватися з недоумкуватості співрозмовниць. — До чого тут Миша. Я ж не про Мишу кажу, я взагалі!

— То це не Миша звик до яєчні? — з радістю спитала щойно обдарована тітка.

— Ні, не Миша, — демонструючи свою терплячку, стримано промовила Помидора. — Це якраз не Миша. Це якраз Опенько любить яєчню. Але яке то має значення — хто? А якби й Миша? А якби ваш от чоловік Стирчак узяти. Я його дуже поважаю. Так йому й скажіть: Помидора тебе дуже поважає.

Стирчачка з сумнівом повела головою. Ще чого, ніби відповіли її враз нашорошені очі, ще я своєму казатиму, що він Помидорі вподобався… Ага!

— Неодмінно перекажу.

— От уявіть, якби він звик до яєчні на сніданок…

— Та де ж це на нього тих яєць набрати, щоб він щоранку їх жер і не вдавився?

— Ой, — знайшлася Помидора, — а то у вас курочок нема!

— Та де ж це бачено, щоб кури несли сім яєць на тиждень!

— А хіба це дивина? — ляпнула Помидора й миттю прикусила язика. За мить виправилася: — У вас же не одна курка.

Співрозмовниці помітили Помидорину ніяковість і опустили очі долу, щоб не запосміхатися їй в обличчя.

— Воно, може, й не одна, та все одно не стільки, як у вас із Мишею, — стримано відповіла Стирчачка.

Однак Помидора не здавалася. Чомусь їй необхідно було взяти гору в цій розмові. Скільки пам’ятали жінки, ніколи вона не була такою наполегливою.

— Ну от. У вас іще менше, ніж у нас. І що? Й тих двійко яєць на тиждень не з’їсти?

Розмовляли вже тільки Помидора з дружиною Стирчака. Всі інші ховали очі, в балачку не втручалися.

— Важко, звичайно, не їсти їх, коли весна й харчів і так обмаль… А що тут можна вдіяти? Якщо Лисий каже, що треба завести якомога більше курчат, мусимо слухатися. Йому видніше.

— Хіба як на ослінчик залізе, — підпустила Помидора.

— Та є такі, що й з ослінчика стільки не побачать, як він бачить.

— Так, — втрутилася ще одна жінка. — Страх подумати, що було б, якби того разу його не послухалися. То що ж тепер не вірити! Краще вже попостувати.

— Ви так кажете, — наполягала Помидора, — наче це Лисий усіх вовкулаків перестріляв.

— Ну, не всіх. Ніхто не каже, що ваш Миша мало їх убив. А тільки не Миша, а Лисий попередив про те, що вони прийдуть.

— То й що?

— Нічого. Того разу послухалися і цей раз послухаємося. Без води жили, що вже без яєць весну перебути!..

Стирчачка сказала це й сама запишалась, як вона добре це втнула. Бо всі ж пам’ятали, що без води (без доброї води) доводилося жити, аж поки викопали цю криницю, біля якої й точилися нині ляси. Лису криницю, бо викопав же її ніхто інший, як Лисий. Це в неї справді добре вийшло.