Читати книгу - "Космо-Натка"

А Сергійко раптом зсунув брови і тривожно закліпав очима, пригадуючи:

— Стривай… так, було, здається… А що? При чому тут бог?

— Нічого, — торжествуюче сказав Щур. — Хіба я що кажу? От поясни, спробуй. Я ж…

— Та кинь ти дурниці всякі вигадувати, — перебив його Павлик, бачачи, як розгублено дивиться на Щура Сергійко.

— Легше всього сказати — дурниці,— огризнувся Щур. — Просто ви не думаєте над усім цим, а я думаю.

— Чи не на базарі? Коли яблуками торгуєш… — єхидно усміхнувся Павлик.

Щур спалахнув:

— А хоча б і на базарі. Тобі що! Ходім, Лесько. Нам додому час. Ну!

І Лесик, ні слова не кажучи, покірно пішов за ним, високо піднімаючи ноги, щоб не чіплятися за картоплиння.

— Образився! — сказав Павлик, коли вони пішли. — А чого він, справді, дурниці патякає? Теж іще — філософ знайшовся.

Павлик був добрий хлопчик, він уже шкодував, що образив Щура, і хотів якось виправдати себе. Сергійко це зрозумів:

— Та облиш це — поображається і перестане.

Весь день Сергійко і Павлик були під враженням випадку на кладовищі. Довго думали — розказати дорослим чи ні. Потім вирішили — не варто. Хай це буде їхньою таємницею. Адже Павлик вірно сказав — якщо все буде зрозумілим — нецікаво жити. До того ж дорослі, мабуть, все одно не повірили б, почали б сміятися: понавидумували якихось страхів — зайці полохливі, а не хлопці! Серед білого дня голос з могили! Чудасія та й годі!

Ні, дорослі в цих справах нічого не розуміють.

Після обіду Сергійко і Павлик не витримали — потай пішли на кладовище. Таємнича каплиця, як магніт, притягувала їх до себе. І боялися вони, і страшенно кортіло їм подивитися, що там таке. Але цікавість сильніша за страх!

Тривожно билися серця хлопців, коли вони підповзали до каплиці. Сергійко перший заглянув через пролом у склеп. При цьому він весь напружився і був готовий кожної миті зірватись і бігти геть. Але склеп, був порожній.

— Ну? — пошепки спитав Павлик, зазираючи Сергійкові через плече.

— Нічого… — прошепотів Сергійко. Потім, несподівано для самого себе, голосно гукнув:

— Го!

І завмер у чеканні.

Та тільки глуха, ледь чутна луна прикотилась у відповідь з підземелля.

Додому хлопці йшли заспокоєні і майже веселі

— То Щур, мабуть, вигадав, — бадьорим голосом запевнив Павлик.

А наступного дня Сергійко поїхав у піонерський табір. Інші радості та турботи захопили його, і незабаром він зовсім забув про випадок на кладовищі.

І от через місяць…

7. Так от хто писав записки!

— Ну то що будемо робити? — спитав Павлик.

— А ти як вважаєш? — в свою чергу спитав Сергійко.

— Хтозна? Може, дорослим усе розповімо?

— Та ні. Якось це… Я свого батька знаю. Він скаже: «Ех ти! А ще в спортшколу ходиш, боксом займаєшся. Якоїсь дурниці злякався!»

— Воно, звичайно… мабуть, не варто. В бога ми не віримо — чого нам боятися?

— Авжеж. А вночі на кладовище і Том Сойєр з Геком ходили. Пам’ятаєш? І все було в порядку. І взагалі — чого ми дрейфимо? Коли читаємо або кіно дивимося про подвиги та пригоди всякі, то мріємо — от би самому! А як трапилося щось у житті — одразу в кущі.

— Точно! Підемо! От тільки б не проспати…

Вони повеселішали. Загадкова історія з листами

здалася їм забавною пригодою. Проте ненадовго. Через півгодини неспокій і сумніви знову охопили їх. Правда, тепер вони старанно приховували це один від одного.

— Може, Щура і Лесика з собою візьмемо? — г мовби між іншим спитав Сергійко. — Все-таки веселіше буде. Та й вони до цього трохи причетні. Цікаво, їм теж прийшов лист?

Але Павлик категорично запротестував:

— Ні, не треба Щура. По-перше, він і досі зо мною не розмовляє — всерйоз тоді образився. А, по-друге, якби він одержав листа, він би вже прибіг, ти ж розумієш! Ні, йому не було листа. І все це стосується тільки нас з тобою, бо ми не віримо в різне чортовиння.

У Сергійка мурашки пробігли по тілу від Павликових слів. Потім він подумав:

«Так, Павлик говорить правду. З Щуром було б ще страшніше. Щур почне різні думки висловлювати, філософствувати — збожеволіти можна».

День тягнувся до вечора нестерпно довго і нудно.

— Може, Найду візьмемо з собою? Для інтересу, — з фальшивою посмішкою сказав Павлик.

— Та ти що! Гавкати почне. Побудить всіх, і нічого не вийде.

— Еге, твоя правда, — зітхнув Павлик.

Нарешті звечоріло.

Хлопчики спали на веранді, на розкладушках. Це було дуже зручно — легко піти, нікого не потурбувавши. З кімнати чути, як хрипко, ніби застуджений, б’є годинник. Це теж до речі — знаєш, котра година.

Довго лежали, перешіптуючись. Говорили про що завгодно — тільки не про кладовище. Говорили для того, щоб не заснути. Але незабаром зрозуміли — нічого не вийде, до дванадцяти не дотягти. Тоді домовились: спати по черзі, по півгодини.

Нестерпно важко боротися зі сном і рахувати довгі нічні хвилини! Щоб не заснути, намагаєшся лягти якомога незручніше, скорчитися, підвернути руку. І бурмотіти щось, і ні в якому разі не заплющувати очей, весь час протирати їх, торкати пальцями повіки.

Нарешті довгождане: «Хрр-бом-м… Бомм… Бом…»

— Павлику, Павлику, прокинься!

— Га?! Що?!

— Твоя черга.

І одразу засинаєш, немов убитий. І, здається, тієї ж миті:

— Сергійку, Сергійку, прокинься…

— Що?!

— Тепер ти…

…Сергійко сидів на ліжку, обхопивши ноги руками й упершись підборіддям в коліна. Важкі свинцеві повіки самі собою заплющувались. В голові — сонні, безладні, уривчасті думки…

Та раптом здригнувся—і сон, як рукою зняло: на перила веранди лягли дві руки, з’явилася голова.

Сергійко тихо зойкнув. Але тут же впізнав — Щур!

— Ой! Що ти? Чого?

— Ти не спиш? — прошепотів Щур. — А Павлик?

Ще нічого не розуміючи, Сергійко затермосив Павлика. Той підхопився, сів на ліжку і, хитаючись зі сну, наче п’яний, отетеріло втупився у Щура.

— Ви одержали? — знову зашепотів Щур. — Я вам зараз все поясню, розкажу. Тільки пішли на вулицю. Ато побудимо всіх… Там Лесик чекає. Ходімте.

Голос у Щура був благальний і якийсь ніби винуватий.

Хлопці почали одягатися. Гарячково, поспішно, наче бійці, підняті по тривозі.

За хвірткою на лавочці сидів Лесик. Він щулився і шморгав носом.

— Ну, що? — цокочачи зубами, нетерпляче спитав Павлик. Його морозило після сну.

— Це я вам написав. І по телефону тобі, Сергійку, дзвонив я. Басом, щоб не впізнав. Ви не сердьтеся. Я зараз поясню, я зараз все розкажу…

Хлопці дивилися на нього широко розкритими від подиву очима.

І Щур почав