Читати книгу - "Космо-Натка"

Сергійко спершу не міг повірити — як це так: школяр, піонер і раптом торгує на базарі яблуками.

Але якось Павлик повів його на базар, і Сергійко на власні очі переконався в цьому. Коли вони підійшли до прилавка, біля якого стояв Щур, той саме торгувався з якоюсь літньою жінкою.

— Вісім, добре, хлопчику? Ну? — лагідно говорила вона.

— Не буде, — металевим голосом відповідав Щур. — Тільки десять, дамочко. Ви подивіться, які яблука! Білий налив. Перший сорт. На всьому базарі таких не знайдете.

Вглядівши Сергійка і Павлика, Щур на мить знітився, але одразу взяв себе в руки і суворо сказав жінці:

— Не хочете — не беріть, а торгуватися нема чого.

Так, Щур виявився справдішнім базарним торговцем. Це було недобре. Сергійкові це не подобалося. До того ж хтось з хлопців пустив чутку, ніби Щур їсть жаб — посипає пшоном і їсть. Це була, звичайно, брехня, але все-таки — брр! — яка гидота, коли про тебе так говорять!

І разом з тим Сергійко не міг не визнати, що в Щура є цілий ряд дуже позитивних якостей. Наприклад, Щур міг спокійнісінько залізти на телеграфний стовп. Зв’яже внизу, біля кісточок ноги ремінцем і по зовсім гладенькому стовпу лізе, як мавпа. Сергійко і Павлик навіть мріяти про це не могли.

Щур стрибав у воду з самісінької верхівки старої верби (а там метрів десять, не менше!). І не солдатиком, а вниз головою. Щур прекрасно знав пташок і міг по голосу розпізнати будь-яку. А найголовніше — Щур беззаперечно погоджувався під час ігор бути яким завгодно ворогом — білогвардійцем, розбійником, шпигуном і тому подібне…

Отже, Щур був дуже суперечливою людиною.

Щурів брат Лесик не був такою суперечливою людиною. Він не мав ні недоліків, ні позитивних якостей Щура. Взагалі важко було з’ясувати, які якості він має, бо він здебільшого мовчав. Якщо й розкривав рота, то тільки заради того, щоб спитати: «А що? А як? А чому?» І у відповідь мовчки кивав головою, погоджуючись.

Вчився Лесик у другому класі. Через молодість у базарній торгівлі участі не брав. Щур ставився до Ле- сика іронічно, але поблажливо і, крім базару, всюди тягав його за собою.

Так от, у той день Сергійко, Павлик, Щур і Лесик гралися на кладовищі в прикордонників і шпигунів.

Був ранок, серпанковий, ще не жаркий, пахучий усіма соками землі, нагрітої літнім сонцем, — травами, квітами, гарячим каменем. Небо затягло білявими прозорими хмарками, і розсіяні сонячні промені м’якими дотиками пестили обличчя. Душу сповнювало відчуття особливої ранкової радості життя.

Грали з захопленням.

Рятуючись від «прикордонників», «шпигун» Щур вирішив сховатися у підземному склепі.

Обережно переповзаючи на животі від могили до могили, він наближався до каплиці.

Склеп мав два ходи. Один був усередині каплиці — велика кам’яна плита, зсунута вбік, відкривала довгастий прямокутний люк; другий — знадвору: в стіні каплиці, внизу, біля самого фундаменту, зяяв пролом (він виник, мабуть, під час війни від снаряду) Пролом не дуже великий, але пролізти можна вільно, навіть дорослому.

Ясна річ, «шпигун» вирішив скористатися проломом.

Він поспішав — «прикордонники» насідали йому на п’яти. Він чув за кущами їхні кроки.

Щур просунув у пролом ноги і вже збирався було спускатися, як раптом з глибини підземелля залунав… голос.

— Ану геть звідси! Чого мерців тривожиш! А то заберу в могилу! У-у-у…

Голос був приглушений, нелюдський, замогильний.

І Павлик, Сергійко та Лесик, що саме визирнули з-за кущів, враз побачили, як Щур кулею вилетів з пролому і щодуху кинувся навтіки. На обличчі в нього був — жах.

Хлопці не чули голосу, але до них долинув отой страшний виючий звук, що йшов з-під землі: —У-у-у…

Охоплені страхом, вони рвонулися слідом за Щуром.

6. Несподівана суперечка

Лише опинившись на городі в старої Бейлихи, хлопці спинились і трохи віддихалися. Вони були так налякані, що їм навіть ввижалося, ніби хтось гнався за ними…

— Пху! Їх!

— Оце да!

— Що, що там було?

У Щура зуб на зуб не попадав.

— М-мрець… ж-живий мрець, — ледве вимовив він.

— Що-о? — у хлопців очі рогом полізли. Першим отямився Павлик:

— Ну що ти верзеш! Хіба бувають живі мерці?!

— А що! Ти знаєш, що він сказав… — і Щур передав слова, які він почув із склепу.

— Не може буть! То тобі приверзлося.

— Теж іще — сказонув! — підтримав Павлика Сергійко.

— Вік баті-маті не видать! — побожився Щур, чиркнувши нігтем об зуби.

Це була свята вулична клятва.

Проте хлопці з сумнівом глянули на нього:

— Все-таки це якась нісенітниця. Живий мрець!

— А що! Може, воскрес, — несподівано сказав Лесик (йому хотілося підтримати брата), — от баба ж говорила, що якогось Ісуса Христоса розп’яли, він умер, а потім воскрес.

— Ну що ти, Лесику, — поблажливо посміхнувся Сергійко. — То ж казки!

Щур раптом роздратувався — його ображало, що хлопці йому не вірять.

— Казки! Казки! Легше всього сказати — казки. А от я точно знаю, що в лаврі є свята вода, якою лікують рак. Навіть тих хворих, від кого вже й лікаоі відмовились. І кажуть, що це не брехня, а точно. І від простуди помагає…

Сергійко підозріло глянув на Щура:

— Ти що, може, теж віриш в бога і в усякі оті чудеса?

Щур почервонів:

— Що я, старий? Але… багато все-таки є в житті загадкового і… одним словом, незрозумілого. А що — ні?

— Звичайно, багато. А ти хотів щоб все було зрозуміле? Тоді й жити було б нецікаво, — резонно зауважив Павлик.

Щур зміряв його презирливим поглядом:

— Теж іще — пояснив! Мудрець! А от ти скажи, де кінчається повітря, небо, одним словом?

— Як — де? — здивувався Павлик. — Ніде не кінчається.

— Що значить — ніде?

— А от те й значить! Чи ти, може, думаєш, що небо тверде як… як купол в цирку? Чому ж тоді його наші супутники і ракети не пробили?

— Нічого я не думаю! Але ж ти теж не можеш пояснити.

— Я, звичайно, не професор і науково пояснити тобі не можу. Пожди поки виросту. Але, по-моєму, і так все ясно: якби був який-небудь кінець, то за тим кінцем все одно щось повинно бути, а за тим кінцем — ще, і так далі. От тобі ніякого кінця й немає.

— Нічого не скажеш — пояснив! — іронічно пхикнув Щур. — Ну, добре. А скажіть, було у вас таке: от робиш щось, і раптом здається, що точно, ну точно- точнісінько таке вже з тобою було — ніби колись давно-давно… Га?

— Пх… Щось не пригадую… Хіба що уві