Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає"

тепер мені звитяжну красу блакитних морських скель). І не тільки Альберти-на обернулася постаттю примрійною, тобто звабливою, а й наше життя стало життям примрійним, тобто вільним від будь-яких труднощів, і я казав собі: «Які ми будемо щасливі!» Але тепер, маючи певність щодо її повернення, я не повинен здаватися людиною, яка хоче його прискорити. Навпаки, треба затушувати прикре враження, викликане Роберовою подорожжю; можна буде відхреститися від нього, відмогтися тим, що він діяв на власний розсуд, бо завжди ратував за цей шлюб.

Я перечитував її листа і був трохи розчарований, як мало у ньому було від неї самої. Безперечно, характерні лінії передають нашу думку, як передають її риси обличчя, і саме тому ми завжди перебуваємо під владою якоїсь думки. А проте в особи думка набігає потому, як вона розсіється у вінчику обличчя, розквітлому як водяна лілея. І все-таки зміна відбувається велика. І в цьому, може, одна з причин наших вічних любовних розчарувань: замість очікуваної ідеальної істоти кожне побачення являє нам особу з крови й кости, таку далеку від нашої мрії! І коли ми згодом жадаємо чогось від неї, то дістаємо у відповідь листа, де навіть від особи зостається дуже мало, подібно як в алгебричних знаках ми не віднаходимо арифметичних величин, які вже й так утратили властивості плодів чи квітів. А проте слова «кохання», «кохана істота», її листи — це, може, саме вирази (хай і незадовільні, як перехід з одного боку на другий) тієї самої дійсности, бо лист нібито не вдовольняє нас тільки тоді, як ми його читаємо, а поки він не надійде, ми мучимося й умираємо, але згодом він гамує нашу тугу, хоч і не задовольняє своїми чорними значками наших прагнень, бо ми усвідомлюємо, що вони стали відповідниками слова, усмішки, поцілунку, і не кожна з цих речей залишається сама собою.

Я написав Альбертині:

«Серце моє! Я саме збирався вам писати. Дякую вам, що ви, як сказали, вернетесь залюбки, якщо я вас потребуватиму. З вашого боку це дуже шляхетно — так розуміти вірність давньому другові! Моя шана до вас ще збільшилася. Але я не просив вас приїжджати і не попрошу. Якби ми зустрілися, принаймні в найближчому часі, вам би це не було б дуже важко, нечула ви дівчино. Зате для мене, хоча іноді ви вважали мене за байдужого, це було б важким випробуванням. Життя розвело нас. Ви ухвалили постанову, на мою думку, мудру, і вчинили це саме вчасно, виявивши дивовижну чуйність, бо наступного дня, як ви поїхали, я дістав згоду моєї матері на те, щоб я просив вашої руки. Я б сказав вам про це вранці, коли мені принесли цього листа (вкупі з вашим!). Може, тоді ви відступили б, не бажаючи вразити мене. І ми, мабуть, зв’язали б наші долі — хто знає, чи не на спільне наше безголов’я. Якщо моя гадка слушна, хай буде благословенна ваша мудрість! Повернення занапастило б досягнуте. Я не хочу сказати, що мені цього зовсім не хотілося. Але моя заслуга невелика, що я не піддався цій спокусі. Ви знаєте, яка я хистка людина і як легко забуваю. Мене навряд чи треба жаліти. Ви ж часто мені казали, що насамперед я людина звички. Ті звички, яких я почав набиратися без вас, ще не дуже укорінились. Очевидно ті, які завелися в мене при вас і які похитнув ваш від 'їзд, зараз ще сильніші. Але так довго не протриває. Я навіть подумав, чи не використати тих кілька днів, коли побачення з вами ще не буде тим, чим воно стане для мене за тиждень, а, може, й раніше, тобто... (пробачте за щирість) чимось морочливим — отож, я подумав, чи не використати ці дні перше, ніж настане цілковите забуття, для залагодження з вами кількох дрібних ма-теріяльних справ, при яких ви, може, захотіли, як добра і мила приятелька, прислужитися тому, хто вважав себе за п ‘ять хвилин вашим нареченим. Не сумніваючись у материній згоді, а з другого боку, прагнучи, аби кожний із нас тішився свободою, якою ви щедро й великодушно пожертвували мені, що можна було допустити у співжитті тривалістю кілька тижнів, то було нестерпне і вам і мені, якби ми мали пройти по життю разом (пишучи це, я тремчу на думку, що цього мало не сталося, що вирішувало все кілька секунд). Я подумав, як зробити наше життя зовсім вільним, і на початок постановив, що ви матимете свою яхту, на якій ви плавали б, а я б вас, тужачи, виглядав у порту. Я написав до Ельстіра і попросив у нього ради, бо ви довіряєте його смакові. А для суходолу я хотів подарувати вам авто, призначене лише для вас, щоб ви роз ’їжджали куди заманеться. Яхта майже готова, називається вона — згідно з вашим баль-бецьким побажанням — «Лебідь». І пам’ятаючи, що вам найбільше до вподоби роллси, я замовив машину саме цієї марки. Оскільки ми більше не побачимося, то мені навряд чи пощастить умовити вас узяти від мене в дар яхту й авто, які мені тепер ні до чого. Ось і подумав — я замовив їх у агента, але на ваше ім ’я, — що, може, ви скасуєте замовлення і, таким чином, позбавите мене від цих непотрібних транспортних засобів. Але в цій справі, як і в інших, нам слід було б побалакати. А що я знову можу покохати вас, хоча й ненадовго, то з мого боку було б навіженством через якийсь там вітрильник і роллс-ройс домагатися побачення з вами, наражаючи цим ваше щастя, якщо ви певні, що можете бути щасливі лише далеко від мене. Ні, я волію залишити роллс і яхту. А що я ніколи не буду ними користуватись, то вони приречені вічно стояти — один у порту, на якорі, без наряд-дя, а другий —у гаражі. Я тільки звелю вирізьбити на яхті... (леле, як я боюсь помилитися в назві! Вас би вжахнуло таке блюзнірство, вірші Малларме, які ви колись любили.

Ще бачить лебідь край, де вже його нема,

Коли він, молодий, носив біленькі шати,

Але, на жаль, не міг у тім краю співати,

Бо там скувала все морозяна зима.

Пам’ятаєте цю поезійку, яка починається так: «Дівоче, молоде, привабливе сьогодні? Та ба! Сьогоднішній день ані дівочий, ані привабливий. Але ті, хто як я, знають, що перетворять його на стерпне «завтра», зовсім нестерпні. А до роллса надавалися б інші вірші