Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає"

а й довкілля, зробило його приступнішим. Якщо я був у похмурому настрої, то все моє завзяття на неї оживало, я вже не мав охоти цілувати її, не вірив, щоб вона могла зробити мене коли-небудь щасливим, я хотів тільки шкодити їй, перелюбити її в інших. Але наслідок цих різних настроїв був однаковий: Альбертина мала якнайшвидше вернутися. А проте, хоч як би я радів її поверненню, відчував, що незабаром знову нападуть ті самі гризоти і що, шукаючи щастя у задоволенні духовного прагнення, ми чинимо так само наївно, як коли б хотіли дійти до крайнеба, прошкуючи усе прямо і прямо. Що дужче наше прагнення, то далі від нас його правдиве посідання. Якщо щастя чи, принаймні, життя без муки є річ досяжна, то треба до нього йти не через заспокоєння, а через поступове зменшення, а в кінці і цілковите згасання прагнень. Ми хочемо бачити істоту, яку кохаємо, а краще б її не бачити, бо тільки забуття може згасити нашу жаду. Уявляю, як письменник, поборник такої істини,

подарував книгу про це жінці, з якою хотів зійтися, зі словами: «Ця книга — тобі». Але, говорячи так про викладені в книзі істини, він збрехав би у своїй посвяті, бо йому залежить на тому, щоб його книжка стала власністю цієї жінки, як став його власністю камінь, одержаний від неї і дорогий йому, поки він її кохає. Зв’язок між іншою особою і нами існує тільки в нашій уяві. Пам’ять, слабнучи, стирає їх, і попри ілюзію, якою тішимо себе і якою з любови, приязні, ґречности, шаноби, з обов’язку тішимо інших, ми сиротіємо самі. Людина — створіння, нездольне вийти за межі себе, знати когось іншого, опріч себе, а якщо вона твердить, що це не так, то бреше. І я б дуже злякався, якби хтось відбив мені, якщо це було б можливе, потребу в ній, любов до неї, — я бачив у цьому почутті сенс мого життя. Можливість чути без зачарування і болю назви станцій, які минає туренський потяг, означала б для мене ущерб для чести (власне, це тільки доказ, що до Альбертини я збайдужів би). Як було мені любо, коли повсякчас застановляючись: що вона зараз робить, про що думає, чого хоче, чи збирається вернутися, чи повернеться, я тримав настіж вхід, пробитий у мені коханням, і відчував, як інше життя вливається крізь підняті шлюзи у резервуар, якому інакше загрожував би мертвий застій. Оскільки Сен-Лу й досі не озивався, інший клопіт — очікування депеші чи телефонного дзвінка від Робе-ра — відсунув перший: турботу про остаточний результат, непевність, чи повернеться Альбертина. Наслухання шерехів, що звістували телеграму, стало для мене нестерпне; я вже почав уявляти, що, хай би там що повідомлялося в телеграмі, вона поклала б край моїм мукам. Коли ж я нарешті одержав телеграму від Робера, де він звістував мені, що розмовляв із пані Бонтан, але попри всі перестороги, Альбертина його бачила і це все зіпсувало, я скипав від люті й розпуки, бо насамперед саме цього я прагнув уникнути. Дізнавшись про приїзд Робера, вона зрозуміла, що мені на ній залежить, і це могло тільки утримати її. А крім того, в мені ожив страх, — єдине, що збереглося від тієї пихи, яка жила в моєму коханні до Жільберти і яку моє кохання втратило. Я проклинав Робера, але далі сказав собі, що скоро цей спосіб підвів, я спробую вдатися до іншого. Якщо людина здатна впливати на зовнішній світ, то чому мені не спробувати, удаючись до підступу, розуму, зацікавлености, пристрасті, подолати цю жаску дійсність: відсутність Альбертини? Ми сподіваємося, що нам до снаги змінити на свою уподобу довкілля; сподіваємося, бо не бачимо іншої ради. Проте ми обминаємо увагою те розв’язання, яке трапляється найчастіше і яке теж для нас прийнятне: нам не вдається змінити світ за нашою примхою, але поволі міняється сам наш рішенець. Ситуація, яку ми намагалися переламати, бо не могли її перенести, стає для нас байдужою. Ми не зуміли подолати перешкоди, як нам цього хочеться, але життя повернуло її до нас іншим боком, змусило переступити через неї і лише тоді, озираючись назад у далеке минуле, ми ледве його бачимо, бо воно встигло зійти нанівець. Я почув, як поверхом вище сусідка грає мелодію з «Манон». Я пам’ятав слова і переніс їх на Альбертину і на себе, і скоро це довело мене до сліз. Ось ця арія:

На жаль, той вільний птах, що випустили ми,

Вертається вночі і в шибку б ’є крильми.

А ще про смерть Манон:

Манон, скажи хоч щось, душі моєї цвіте!

Лише тепер твоя мені відкрилась щирість.

Оскільки Манон вернулася до кавалера Де Ґріє, мені здавалося, що я — єдине Альбертинине кохання. Овва! Можливо, якби вона слухала цю саму арію, то уявляла б у постаті любчика Де Ґріє не мене, і якби їй це заманулося, думка про мене отруїла б радість від цієї музики, хоча ця музика, краща й вибагливіша поміж тих, що, відповідали її смакам.

Я не міг уявити, щоб Альбертина називала мене «своїм єдиним коханням» і визнала, як помилялася щодо того, що їй здавалося «неволею». Я знав, що не можна читати роману, не наділяючи його героїні рисами коханої жінки. Але, хоча книга має щасливий кінець, наше кохання від того не виграє; коли ми закриваємо книгу, наша кохана, яка нарешті приходить до нас у романі, в житті нас більше не кохає. Спересердя я телеграфував Сен-Лу, щоб він негайно повертався до Парижа, аби, принаймні, не виявляти підозрілої упертости цієї витівкою, яку я так хотів приховати. Але ще до його вимушеного повернення я дістав телеграму від Альбертини:

«ДРУЖЕ МІЙ! ВИ ПОСЛАЛИ СВОГО ПРИЯТЕЛЯ СЕН-ЛУ ДО МОЄЇ ТІТКИ, АЛЕ Ж ЦЕ БЕЗГЛУЗДЯ, ТА Й ГОДІ. ЛЮБИЙ ДРУЖЕ! ЯКЩО ВИ МЕНЕ ПОТРЕБУВАЛИ, ЧОМУ Ж НЕ НАПИСАЛИ ПРОСТО ДО МЕНЕ? Я ВЕРНУЛАСЯ Б ЗАЛЮБКИ. ПОСТАРАЙТЕСЯ НЕ ПОВТОРЮВАТИ ЦІ БЕЗГЛУЗДІ ВИТІВКИ».

«Я вернулася б залюбки». Раз вона так мовить, то шкодує, що поїхала, і шукає тільки приводу повернутися. Отже, мені треба зробити так, як вона мені сказала. Написати, що я її потребую, і вона вернеться. Я все ж її скоро побачу, Альбертину бельбецьку (після її від’їзду вона знову для мене стала такою; це як мушля, якою ми не цікавимося, поки вона лежить на комоді, але як тільки ми її комусь даруємо або десь поділи, то починаємо про неї думати, вона нагадувала