Читати книгу - "Скрут"

Ігар став навколішки:

— Ілаза… В полоні у… чудовиська. Я не знаю, що це… Я ніколи про таке не чув… Але це… він убивця! Він погрожує їй! Я йшов до вас… Я чесно до вас ішов, не треба було мене хапати… Необхідно рятувати її, слід споряджати загін — негайно, зараз…

Ні, Ілаза не так схожа на матір, як йому здалося спочатку. Негарна, паскудна посмішка миттю зіпсувала цей чудовий правильний рот:

— Говори, синку… Як ти говориш, ми вже чули. Незабаром почуємо, як ти кричиш.

Ігар сів на п’яти. Голос його непристойно здригнувся:

— Я… розумію, що ви про мене думаєте. Я розумію, що ви хочете зі мною зробити… Але, будь ласка, допоможіть спершу Ілазі. Я один знаю, де вона. Я один зумію довести загін… Звільніть її, а потім робіть зі мною, що хочете!

Голос його знову здригнувся. Йому дуже не хотілося, щоб останні його слова зрозуміли буквально.

Княгиня зробила крок уперед — гойднулася важка пелена жалобної сукні. За ким вона носить жалобу, тужно подумав Ігар. За дочкою, за старшою дочкою, котру сама ж і заморила… Але ж більше року вже минуло…

Біла рука лягла йому на голову. Він скулився, не зважуючись вивільнитися.

— Ти нічого не знаєш, — сумно повідомила княгиня. — Ні що я про тебе думаю, ні що збираюся робити… У тебе фантазії забракне. Ти не в змозі уявити, — і її пальці ледь поворушили його волосся, що повільно ставало сторч.

— Я ж ваш зять, — прошепотів він, із третьої спроби повертаючи собі владу над голосом. — Я ж… Ілаза любить мене. Ілаза…

Княгиня із завзяттям, гідним кращого застосування, творила на Ігаровій голові якусь подобу зачіски:

— Моя дочка дуже скривдила мене, синку. Дуже. Мені боляче й гірко. І причина цього — ти.

— З нею лихо! — Ігар зважився нарешті визволити голову й подивитися княгині в очі — знизу вгору. У цих косо посаджених очах стояли справжні сльози:

— Так, синку. З нею лихо. Дуже тяжке лихо — вона примудрилася вчинити проти моєї волі… Повір, що решта Ілазиних неприємностей — просто сміття, непорозуміння, сумна тінь цієї головної помилки… Розумієш?

Ігар скорчився, не в змозі відірвати погляду від чорних очей, у яких з-під вологи, що швидко висихала, прозирав жовтий, недобрий вогник:

— Ілазі загрожує… я знаю, що саме загрожує Ілазі. Але спочатку щось куди гірше загрожує тобі. Розумієш, чому?

— Я винен, — язик у Ігара якось відразу зробився сухим і неповоротким. — Я винен, я… Гаразд, я спокутуватиму. Гаразд… Ну, вбийте мене, зробіть дочку вічною вдовою… Але зараз же вона… — княгиня дивилася на нього з ледь помітною посмішкою, і від цієї моторошної поблажливої посмішки Ігара опанувала раптом розпачлива, безнадійна злість.

— Ви що, оглухли?! Ви не розумієте, про що я кажу?! Він ссе кров! Із тварин і… з людей теж! Він щохвилини може… й Ілаза в його владі! І кожна мить зволікання — це сльози вашої дочки! Горе й страх! Якщо хочеться кого-небудь помучити, то спіймайте пацюка…

Княгинина рука знову відшукала його зашийок. Ігар міцно замружився, очікуючи болю; замість цього пухка долоня ковзнула по його обличчі, пальці ніжно намацали підборіддя:

— Пацюк не зробив мені нічого поганого, хлопчику. Жоден пацюк у світі не насолив мені так, як ти.

— Ілаза вмира… — вигукнув був він, але прохолодна рука затисла йому рота:

— А ти насолив мені. Ілаза — просто маленька дурепа… Коли жінка, — розчепірена п’ятірня зчавила Ігарове обличчя, — коли самотня жінка виховує єдину, — княгиня відіпхнула його, так що він знову ляпнувся на п’яти, — єдину… дочку, вона має право розраховувати на… хоча б на звичайнісіньку повагу. Я вже не кажу про послух…

Тепер він дивився в спину княгині, яка віддалялася. Туга перетяжка, як і раніше, перекреслювала її, розділяючи гарну спину надвоє та роблячи її схожою на зав’язаний мотузкою мішок. «Чому ви не носите корсетів?» — хотів запитати Ігар, але замість цього тільки протяжливо, переривчасто схлипнув.

— Моя Ада вмерла, — буденно повідомила княгиня. — І я до кінця днів заприсяглася носити жалобу. Той хлопчисько, що занапастив її… умер доволі швидко. Звідтоді я багато мріяла, синку. Я мріяла, що можна було б… зробити з ним. І тепер, коли Ілаза… коли вона так зі мною вчинила, єдиною розрадою мені залишився ти. Ти мені відповіси й за Аду також… Спочатку, звичайно, розповіси, хто зі слуг бігав із записками, хто відчиняв браму… Але слуги — вони слуги і є. А ти тепер, — у голосі її почулося глузування, — ти тепер — зять.

Ігар мовчав. Усі його слова якось злиплися, застрягли під язиком, збились у кислу та липку масу. Перед ним стояла глуха кам’яна стіна, а він намагався домогтися від неї розуміння, щосили б’ючись головою.

Святий Птаху, що їй казати?! Пообіцяти онуків? Які будуть із радісним щебетом… видиратися на коліна, вкриті вічним чорним оксамитом? Любов і підтримку на старість?! Вона не доживе до старості. Чорний вогонь, який відбивається зараз у косо посаджених очах, спалить її раніше, ніж побільшає сивих пасом у високій зачісці…

Які онуки! Та чи жива ще дружина його?

— Порятуйте Ілазу, — попросив він пошепки. — Тільки я можу відвести. Якщо ви мене вб’єте…

— Та хто збирається тебе вбивати, — вона неуважно дивилася в дзеркало. — Мені цікаво, щоб ти жив до-овго…

Біла рука різко струснула золотим дзвіночком, і дзенькіт його виявився несподівано хрипким, неначе вороняче каркання.

Але ж вони зовсім не схожі, очужіло подумав Ігар. Йому здалося.

— Присягаюся Вівтарем, який поєднав нас із Ілазою, що…

— Замовкни, — княгиня здригнулася. Ігарові здалося, що обличчя в неї за останні кілька секунд ще більше поблідло — хоч це і важко було уявити.

Очевидно, блідість княгині не була випадковою; у всякому разі, округлі руки до половини витягли шухляду й дістали звідти зелену, мов жаба, аптекарську склянку. Ігар байдуже рахував краплі, що падали в скаламучену рідину — вміст кришталевої склянки, а тим часом у двері шанобливо постукали й той, хто ввійшов, виявився невисоким товстуном із пузатим саквояжем у опущеній руці.

Княгиня, морщачись, перехилила напій до рота; Ігар знову схлипнув, озирнувся на товстуна:

— Я… мене не можна зараз… Я ж повинен відвести людей на допомогу!…А я от візьму й не поведу!!! Якщо ви хоч пальцем…

Товстун доброзичливо кивнув. Очі його, незвично широко посаджені, здавалися синіми, як вода.

— Долю Ілази я вирішую, — холодно повідомила княгиня, засовуючи шухляду. — І