Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

— За нами женуться витвори! — крикнув їй у спину Єнох. — Ми відчайдушно заблукали! Чим ти, о пташки, думаєш?

— Я думаю, як дивна! — крикнула у відповідь Емма. Вона побрьохала по мілині до підніжжя скелі, потім вилізла до щелепи й зазирнула в роззявлений рот.

— Ну? — гукнув я. — Що бачиш?

— Не знаю, — відповіла вона. — Схоже, тут глибоко. Я залізу, пороздивляюся!

Емма видряпалася по скелі й залізла в кам’яний рот велетня.

— Злазь звідти, поки не покалічилася! — закричав Горацій. — Ти змушуєш усіх нервуватися!

— Та це тільки тебе все нервує, — відказав йому Г’ю.

Емма вкинула камінь у горло велетня й прислухалася до відлуння. Хотіла вже було сказати: «Я думаю, це може бути…» — та раптом послизнулася на розхитаному камені, й останнє її слово загубилося, бо вона замахала руками й ногами, але згрупувалася і не впала.

— Обережно! — крикнув я, бо серце зайшлося. — Чекай, я теж іду!

Я побрьохав до неї.

— Це може бути що? — перепитав Єнох.

— Єдиний спосіб усе з’ясувати! — радісно вигукнула Емма й полізла в рот велетня.

— О Господи, — сказав Горацій. — Вона полізла…

— Стій! — знову крикнув я, та вона вже зникла з поля зору в горлянці велетня.

* * *

Зблизька велетень виявився навіть більшим, ніж із берега, і, зазираючи в надра його темної горлянки, я міг заприсягтися, що чую дихання старого Катберта. Я склав руки рупором і покликав Емму. Голос повернувся відлунням. Інші діти теж зайшли у воду, проте я не міг їх чекати — що, як з нею там біда сталася? — тож стиснув зуби, опустив ноги в темряву і стрибнув.

Падав я довго. Цілу секунду. Потім плюсь — шубовснув у воду, таку холодну, що аж охнув. Усі м’язи стислися. Я мусив нагадати собі пливти навстоячки, інакше піду на дно. То була затемнена вузька камера, наповнена водою. Вибратися з довгого гладенького горла велетня було неможливо: ні мотузки, ні драбини, ні виступів для ніг. Я кричав, кличучи Емму, та її ніде не було видно.

«О Боже, — подумав я. — Вона втопилася!»

Але потім щось залоскотало мені руки, навколо запухирилися бульбашки, і через мить на поверхню виринула Емма, судомно хапаючи ротом повітря.

У блідому світлі здавалося, що вона в порядку.

— Ти чого чекаєш? — спитала вона, поплескуючи по воді долонею, наче хотіла, щоб я пірнув з нею. — Ходімо!

— Ти здуріла? — поцікавився я. — Ми в пастці!

— Звісно, ні!

Згори долинув голос Бронвін.

— Агоооов, я чую, що ви внизу! Що ви там знайшли?

— Я думаю, це вхід у контур! — прокричала їй Емма. — Скажи всім, хай стрибають і не бояться — ми з Джейкобом зустрінемо вас на тому боці!

А тоді вона взяла мене за руку, і хоч я не зовсім розумів, що відбувається, але глибоко вдихнув і дозволив їй потягти мене під воду. Ми перевернулися головами вниз і попливли до діри в скелі, куди могла пройти людина. Звідти просочувалося денне світло. Емма заштовхнула мене всередину, сама пропливла за мною, ми подолали шахту приблизно десять футів завдовжки й випливли в озеро. Над головами в нас хвилювалася його поверхня, а над нею — блакитне переломлене небо. Ми потроху до неї наближалися, і вода різко потеплішала. А тоді ми вирвалися назовні, зойком вдихнули повітря, і я миттю відчув, що змінилася погода — тепер вона була жарка й вогка; і світло змінилося на золотаве передвечірнє. Та й глибина озера була іншою — тепер воно доходило велетню аж до підборіддя.

— Бачиш? — широко всміхнулася Емма. — Ми потрапили в інший час!

Отак ми опинилися в контурі — покинули помірний ранок тисяча дев’ятсот сорокового заради жаркого пообіддя якогось іншого, давнішого року, хоча важко було сказати, наскільки давнішого, тут, у лісі, далеко від розпізнаваних ознак цивілізації.

Одне за одним навколо нас виринали інші діти. Вони бачили, як усе змінилося, й робили свої висновки.

— Ви розумієте, що це означає? — вереснув Мілард. Він хлюпотів руками, описував кола у воді. Від захвату йому аж дух забило. — Це означає, що в «Казках» міститься таємне знання!

— То що, не такі вони вже й непотрібні? — спитала Оливка.

— Ох, чекаю — не дочекаюся, коли можна буде їх проаналізувати й зробити примітки, — сказав Мілард, потираючи руки.

— Міларде Налінгс, не смій писати в моїй книжці! — застерегла Бронвін.

— Але що це за контур? — запитав Г’ю. — Як думаєте, хто тут живе?

— Авжеж, Катбертові друзі-тварини, — відповіла Оливка.

Єнох підкотив очі, але промовчав і не сказав те, що думав: «Це лише казка!» Може, через те, що його свідомість потроху змінювалася.

— У кожному контурі є імбрина, — нагадала Емма, — навіть у загадкових контурах із книжок з казками. Тому ходімо знайдемо її.

— Добре, — погодився Мілард. — Де?

— Єдина місцина зі згаданих у казці, окрім цього озера, — гора. — Емма показала на скелю за деревами. — Хто готовий до походу в гори?

Ми були змучені й голодні всі до одного, але те, що ми знайшли контур, вдихнуло в нас нові сили. Ми залишили кам’яного велетня позаду і рушили через ліс до підніжжя скелі. Від спеки одяг швидко висихав. Поблизу скелі земля пішла вгору, а тоді вигулькнула вторована стежка, якою ми рушили крізь хащі ялинок і насипи каміння, поки стежина не стала такою стрімкою, що нам доводилося рачкувати, чіпляючись за похилу землю, щоб підтягуватися вперед.

— Сподіваюся, у кінці цієї стежини нас чекає щось дивовижне, — пробурчав Горацій, витираючи з лоба піт. — Бо джентльмени не потіють!

Стежина стала вузькою, мов стрічка. Праворуч від нас земля стрімко йшла вгору, а ліворуч — не менш стрімко обривалася вниз, в урвище, встелене килимом зелених ялинок.

— Притисніться до стіни! — попередила Емма. — Бо падати довго.

Лиш від погляду на те урвище мені запаморочилося в голові. Зненацька в мене стався напад невідомого досі страху висоти, від якого все стискалося у шлунку, і доводилося зосереджувати всю увагу на механічних рухах — просто ставити одну ногу перед другою.

Моєї руки торкнулася Емма.

— Ти як? — пошепки спитала вона. — Дуже блідий.

Я збрехав, що все в порядку, і примудрявся зберігати обличчя ще три повороти стежки, але на той час серце калатало, як скажене, і ноги так сильно тремтіли, що довелося сісти просто там, посеред вузької стежини, й перегородити дорогу решті дітей.

— Ого, — пробурмотів Г’ю. — Джейкоб здувся.

— Я не знаю, що зі мною, — промимрив я. Ніколи раніше я не боявся висоти, але тієї миті не міг навіть глянути за край