Читати книгу - "БЖД"

ранок, пам'ятаю всі-всі дрібнички, кольори, запахи, пам'ятаю на­віть свої думки... Отже, того дня я якраз повертався зі зміни, що закінчувалась о восьмій. Довкола ле­жали купи мокрого снігу, який почав підтікати, й тоді, здається, був перший по-справжньому теп­лий день – 5–7 вище нуля. З неба сіяла мжичка. Перед гуртожитком я сів на мокру лавку й вирі­шив покурити. Мій болоньєвий плащ не промо­кав, а з бейсболки скрапувала синя вода. Час від часу цигарку заливало й мені доводилось підкурю­вати знову – тоді мокрий тютюн починав пуска­ти ядучий дим і в мене котилися з очей сльози. Я не знаю, чого я там сидів і дивився собі під но­ги, можливо, щось відчував. Повз мене пробігло четверо нігеріи, прикриваючись від дощу пакета­ми, в яких були конспекти, а потім на землю

спустився великий голомозий грак. Він почав длу­батись у пакеті з недоїдками, раз по раз настороже­но на мене озираючись. «Ох і хрінова ж штука, ця соціальна модель людства, – подумав я, – якщо на­віть серед птахів починають з'являтися гопники».

Не знайшовши нічого поживного, гопуватий грак підстрибнув і полетів геть. Я вкотре підкурив згаслу цигарку й помітив стару з пуделем, а також її маленьку онуку, яку вона, певно, вела до школи. Вони повільно наближались до мене – на обох бу­ли поліетиленові плащі, а на пуделі – дурнуватий болоньєвий картатий комбінезон. Вони здалися мені прикордонниками якоїсь держави, не зви­чайної держави, що є на всіх географічних картах, а якоїсь своєї – внутрішньої, чиї стежини й прохо­ди вони ретельно охороняли від контрабанди, не-легалів та інших напастей. Стара пройшла повз і не звернула на мене жодної уваги, за нею пробіг прикордонний пудель, але її мала раптом зупини­лась навпроти мене й глянула прямо в очі. Лице дівчинки було рясно вкрите веснянками, два мо­лочні зуби в неї випали, а на ногах красувалися гу­мові чоботи з жабками. Вона доволі довго мене розглядала, аж її бабця встигла відійти до кінця алеї. «Що, – думав я, – що зі мною не так? Чого вона витріщається на мене, наче на труп? Може, я сидів тут, курив і не помітив, як віддав богові душу?»

– Куриш? – спитав я нарешті, аби порушитинезручну мовчанку, й простягнув їй недопалок,що втретє засичав і згас.

Мала заперечно похитала головою.

– Правильно... як тебе звати?

—Мама казала не розмовляти з незнайомими дядями... – винувато шморкнула носиком вона.

—Ну, – кажу я, – бачиш, яка штука, я й пи­таюся, як тебе звати, аби познайомитись, ну, щоб усе було в порядку, щоб ми одне одного знали й могли розмовляти, щоб у твоєї мами в разі чого не було жодних претензій...

Дівчинка посміхнулась і показала мені язика. «Ну от, – думаю, – я починаю користуватись ус­піхом у жінок». Але в ту мить позаду мене несподі­вано падає щось дуже велике. Мала застигає з ви­тріщеними очима й навіть забуває сховати язика – дивлячись на неї, хтось би міг подумати, що то боїнг або шматок забутої в космосі орбітальної станції. Я, звісно, теж охрінів, повільно повертаю голову назад і бачу чувака в оранжевому комбіне­зоні, який розпластався на підталій кучугурі сні­гу... такі комбінезони носять американські зеки. Дощ раптово стих, а з-за хмар виповзло слабеньке сонце. Я перестрибую через лавку, падаю біля не­знайомця на коліна, дивлюся в його сповнені без­межною тугою очі й не знаю, що сказати. На той час я взагалі не уявляв, про що можна говорити з людьми, які падають звідкись згори. Я дістаю ще одну цигарку й після третьої затяжки в мене трохи прояснюється в голові.

– Ти звідки? – нарешті питаю я перше, щоспадає мені на думку.

– Звідти, – насилу шепоче він і багатозначнопоказує очима кудись у напрямку неба.

На більше його не вистачило – він знепри­томнів. Я підсунувся до нього ближче, вліз ко­лінами в калюжу й почав дослухатись до його серця. Воно билося, наче моряк у затонулому під­водному човні, а в його легенях щось свистіло... – Ікарус... – пробелькотіло ггозадумене дівча.

Я підняв голову й побачив, як до нас набли­жається її бабця в поліетиленовому дощовику. її дурнуватий прикордонний пудель був на довго­му повідку, тож нагодився перший і почав обню­хувати волосся незнайомця, неначе справді хотів переконатися – Ікарус це чи ні, і вирішити – потрібен він тут, на їхній території?.. Не вагаю­чись, я забичкував йому в носа цигарку – змалку не люблю пуделів, – той завищав і дременув, по­тягнувши за собою свою хазяйку. Стара розбриз­кувала калюжі, тож якоїсь миті мені почало зда­ватися, що її пудель – то катер, а сама вона їде на водних лижах. За ними підстрибом, наче кар­ликова русалка, подалася й мала, покинувши нас з Ікарусом (я вирішив називати його саме так) напризволяще.

Я кинувся в общагу й хотів викликати швидку, але вахтерка навідріз відмовилась давати мені те­лефон, з острахом зиркаючи на мій забрьоханий одяг і не розуміючи, якому там іще Ікарусу знадо­билась швидка. Я так розгубився, що не придумав нічого кращого, як силою забрати в неї апарат, але стара курва так вчепилася в нього обома рука­ми, що аж посиніла від напруги.

– От, бля... – кричав я майже в істериці, –ти що, хочеш, щоб Ікарус помер? Він там, він упав і розбився...

Тоді вахтерка взагалі схопила чорний теле­фон і міцно, наче серце, притисла його однією рукою собі до обнислих мішкін-грудей, а іншу

руку багатозначно звела й зібрала вказіний, се­редній і великий пальці докупи, певно, збираю­чись мене перехрестити, наче якогось заблука-лого, забрьоханого й убитого життям демона.

«Ну що ж, – подумав я, – якщо вона вже вважає мене демоном, то...» Я й собі звів руку... збираючись дати їй у вухо... Власне, в такій чу­дернацькій позі нас і застали якісь мантелепи з першого курсу, що теж почали вимагати теле­фон, одна поперед одної викрикуючи, що треба викликати швидку. Побачивши таку силу демо­нів і розуміючи, що всіх їх не перехрестиш, вах­терка миттю капітулювала. Я вибіг на вулицю, зняв свого плаща й накрив ним Ікаруса, а сам сів поряд на землю й закурив. Я нічого не відчу­вав, окрім порожнечі...

Коли Ікаруса повезли до лікарні, я поплентався до себе. Лікарі навіщось забрали мій плащ, тож я добряче змерз і довго втикав під гарячим душем. «Лайно, – думав я, – завтра ні в чому буде вийти на вулицю». Надвечір, трохи відіспавшись, я спус­тився на восьмий поверх до Міхи, той завжди був у курсі всіх справ