Читати книгу - "Чотири сезони"

А тоді, дуже тихо, він спитав, звертаючись до Гедлі:

— Ви своїй жінці довіряєте?

Гедлі німо вирячився на нього. Обличчя в нього почервоніло, і я знав, що то поганий знак. Десь за три секунди він витягне свого кийка й хрясне Енді товстим кінцем у сонячне сплетіння, туди, де сходиться купа нервів. Один сильний удар — і ти труп, але це нікого не гребе. Як не вб’є, то паралізує на тривалий час, щоб одбити тобі спомин про те, що ти, розумака, там замислив зробити.

— Хлопче, — мовив Гедлі. — Даю тобі один-єдиний шанс знову взяти в руки ту щітку. Або полетиш із цього даху головою вперед.

Енді просто дивився на нього, дуже спокійно й незворушно. Очі в нього були як дві крижини. Він наче й не чув. А мені раптом дико захотілося його просвітити, прочитати прискорений курс. Прискорений курс полягав у тому, що ніколи не можна подавати вигляду, що ти чув балачки наглядачів, ніколи не влазити в їхні розмови, поки тебе не спитають (та й тоді казати їм лише те, що вони хочуть почути, і скоренько затикатися). Чорний ти, білий, червоний, жовтий — у тюрмі це не має жодного значення, бо в нас тут своє поняття про рівність. На зоні кожен арештант — ніґер, і до цієї думки треба звикати, якщо маєш намір пережити таких, як Гедлі й Ґреґ Стаммас, які готові тебе вколошкати з першого ж погляду. У Хазяїна ти належиш державі, а якщо раптом про це забудеш, горе тобі. Знав я таких, кому вибивали очі, відтинали пальці на ногах і руках, а ще один кент, якого я знав, позбувся кінчика пеніса і вважав себе щасливчиком, бо решта хазяйства лишилася при ньому. Я хотів сказати Енді, що вже запізно. Він може розвернутися та взяти щітку, та все одно ввечері в душі його чекає важкий дрючок — він відбере в нього обидві ноги й залишить корчитися від болю на бетоні. Такий дрючок можна було прикупити за пачку сигарет чи три солодкі батончики «Бейбі рут». А понад усе я хотів попередити його, щоб не наробив собі ще більшого лиха.

Та замість викрикнути це все, я собі й далі любісінько розмазував смолу по даху, наче нічого й не відбувалося. Як і всі решта тут, я передусім бережу свою сраку. Мушу берегти. Вона вже й так дала тріщину, а в Шоушенку завжди знайдуться гедлі, які з радістю її доламають.

— Може, я не так висловився, — сказав Енді. — Довіряєте ви їй чи ні, несуттєво. Проблема в тому, чи вважаєте ви, що вона може встромити вам ножа в спину й поставити підніжку.

Гедлі підвівся. Мерт підвівся теж. І Тім Янґблад. Щоки в Гедлі налилися червінню й тепер нагадували борти пожежної машини.

— А в тебе буде тільки одна проблема, — промовив він. — Полічити, скільки цілих кісток у тебе лишиться. У лазареті це зробиш. Мерте, скидаймо цього вилупка вниз.

Тім Янґблад витяг пістолет. Ми всі, крім Енді, посилено терли щітками дах. Сонце шкварило згори. Вони збиралися здійснити задумане: Гедлі й Мерт вирішили просто скинути його вниз. Жахливий нещасливий випадок. Дюфрейн, ув’язнений № 81433-SHNK, хотів спустити вниз кілька порожніх відер і послизнувся на драбині. Яка прикрість.

Вони приступили до нього: Мерт узяв за праву руку, Гедлі — за ліву. Енді не опирався. Він не зводив очей із розчервонілої кінської пики Гедлі.

— Якщо вона у вас, містере Гедлі, під контролем, — тим самим спокійним, урівноваженим голосом вів далі він, — ви можете отримати ті гроші, усі до останнього цента. Остаточний рахунок буде: містер Байрон Гедлі — тридцять п’ять тисяч, Дядько Сем — нуль.

Мерт потягнув його до краю. Але Гедлі застиг на місці й не рухався. А Енді між ними скидався на канат у грі в перетягування. Аж ось Гедлі сказав:

— Мерте, не жени коней. Хлопче, ти про що?

— Я про те, що ви можете віддати гроші дружині, якщо вона у вас під п’ятою.

— Кажи зрозуміліше, хлопче, бо полетиш униз.

— Законом дозволено зробити чоловікові чи дружині разовий подарунок, — пояснив Енді. — На суму до шістдесяти тисяч доларів.

Гедлі вирячився на Енді так, наче його сокирою рубонули.

— Та нє, не може буть, — протягнув він. — Без податків?

— Без податків, — підтвердив Енді. — Податкова й цента не зачепить.

— А звідки ти таке знаєш?

— Байроне, він був банкіром, — втрутився Тім Янґблад. — Може, він щось і…

— Заткни хавальник, Форель, — кинув Гедлі, навіть не глянувши на Тіма. Той почервонів і замовк. Через товсті губи й вибалушені очі деякі охоронці прозивали його Фореллю. Гедлі не зводив очей з Енді. — Ти той хитрозадий банкір, який свою жінку підстрелив. Чого це я маю довіряти хитрозадому банкіру? Щоб я сам загримів сюди й тягав каменюки поряд із тобою? А ти був би й не проти, правда ж?

— Якби вас посадили за ухиляння від сплати податків, — тихо промовив Енді, — ви потрапили б у федеральну в’язницю, а не в Шоушенк. Але цього не буде. Подарунок чоловікові чи дружині, що не обкладається податком, — цілком законна лазівка. Я таких зробив дюжини… хоча ні, сотні. Вони переважно для тих людей, які хочуть передати комусь малий бізнес чи яким випадає одноразове щастя. Таке, як вам.

— Я думаю, ти брешеш, — сказав Гедлі. Але насправді він так не вважав. Це було помітно. У ньому зароджувалось якесь почуття, і від цього на його видовжену бридку мармизу й на той неандертальський засмаглий лоб наповзло щось гротескне. Майже непристойне почуття відбилося в рисах Байрона Гедлі. То була надія.

— Ні, я не брешу. Але вірити мені на слово ви не зобов’язані. Найміть адвоката…

— Ці виродки — розбійники з великої дороги, вони тебе й у машині «швидкої» після інфаркту дістануть! — викрикнув Гедлі.

На це Енді тільки плечима знизав.

— То підіть у податкову. Там вам скажуть те саме, тільки безкоштовно. Насправді я не повинен був вам цього казати. Ви мали б самі про все розвідати.

— Ану заглухни. Якийсь хитрозадий банкір, убивця своєї жінки, не вказуватиме мені, де собака порився.

— Оформити для вас подарунок повинен адвокат із питань податків чи банкір.