Читати книгу - "Мертва кров"

— Мабуть, не судилося. Я вам зателефоную потім, коли знову залишуся сама.

Вероніка заїхала до видавництва з новим рукописом книги віршів Венчеслава. Там вона побачила кількох молодих поетів, які наввипередки почали висловлювати своє захоплення не лише новою книжкою Венчеслава, а й вродою Вероніки. Це було вперше, коли про неї і про вірші Венчеслава говорили як про одне ціле, і не лише зі слів Венчеслава, а й своєю жіночою інтуїцією вона відчувала, що кожен рядок у цій книзі надихнутий нею.

— О, Вероніко! — до кімнати увійшло двоє чоловіків. Уславлений В’ячеслав Іванов і власник видавництва. Молоді поети шанобливо підійшли до Іванова, а видавець забрав Вероніку до себе у кабінет.

— У мене сюрприз для Венчеслава. Бачила цей примірник книги? Він щойно з друкарні. Я хотів занести його увечері, але якщо ти вже зайшла, то сама доля вирішила, аби саме ти повідомила йому цю приємну звістку. Ось десять примірників книжки, інші я сам привезу. А ось гроші і папери, які Венчеслав Іванович мусить підписати. Вероніко, чи ти маєш куди це все покласти?

Вероніка похитала головою:

— Може, їх загорнути? Я нічого з собою не брала.

— О, я зараз, — і видавець дістав з шафи коробку від дамського капелюшка. Він був великий, і в ньому помістилося все — книжки, гроші й ділові папери.

Вероніка начебто й недовго пробула у видавництві, а час проминув. Вона передумала телефонувати ксьондзові і вирішила підстерегти його на вулиці. Коли б ще знати, де вулиця того шарманщика…

Коли вона нарешті знайшла потрібну вулицю, то злякалася. Вона була вузька, на колодах побіля дерев’яних будиночків сиділа молодь, яка Вероніку з машиною могла легко запам’ятати, і тому дівчина, не зупиняючись, спустилася на сусідню багатолюдну вулицю. Сидячи в авто, Вероніка уважно видивлялася свого ксьондза і несподівано побачила його просто біля вікна власної машини. Він, щоправда, дивився в інший бік на двох молодих жінок, які йшли йому назустріч, і коли вони проминули машину, він рушив за ними, але цієї миті Вероніка відчинила дверцята машини:

— Отче!

З обличчя ксьондза було видно, що вином він не лише причащав, а й причащався сам. Ксьондз зробив непевний крок до Вероніки:

— Ангеле мій, як ви тут опинилися?

— Напевне, цього хотів Бог, — при згадці про Бога у Вероніки щось кольнуло у серці.

Ксьондз заліз у машину, а Вероніка уважно огледілася довкола — свідків начебто не було.

— То куди — до тебе чи до мене?

— До мене, — і Вероніка увімкнула мотор, а ксьондз почав розповідати про те, як він причастив італійця, як сини італійця завели його до льоху з червоним вином, пригощали, а потім від винних випарів ожив вмираючий шарманщик, спустився до них у льох і пив не менше за своїх синів. Те вино було густе, як кров…

Ксьондз задрімав. Вероніка швидко їхала до замку. Снігопаду вже не було. Світив великий повний місяць. Біля хвіртки Вероніка зупинила автомобіль і вийшла. Лише тут вона згадала, що ключі від хвіртки забула вдома. Вести ксьондза через парадний хід було ризиковано, його б помітили і запам’ятали гості замку.

— Отче, — Вероніка відчинила дверцята машини, — почекайте мене тут. Я зараз ключі принесу.

Ксьондз, який ще не протверезів, слухняно вийшов і прихилився до хвіртки. Вероніка вскочила у машину і об’їхала стіну. І знову десь на повороті їй здалося, що промайнув чорний чоловічий силует.

А коли Вероніка з ключем повернулася до хвіртки, ксьондза там вже не було.

V

Орлов з Буревим повернулися додому, де на них вже чекав Кримський-Корсаров, а у вітальні нервово ходила з кутка в куток схвильована Інна Іванівна. Побачивши чоловіків, вона кинулася їм назустріч:

— Боже мій, куди це ви їздили ще поночі?

— Справи, Інночко, справи. Я потім тобі розповім, — Орлов обняв за плечі дружину. — А зараз ходімо снідати. Ми дуже голодні.

І справді вони їли дуже багато, а Інна Іванівна все підставляла і підставляла їм нові страви:

— Борисе Миколайовичу, ви майже нічого не їсте! Ну зовсім нічогісінько!

Буревий раптом засміявся дзвінким хлоп’ячим сміхом.

— Зараз я пригадав, як гостював у Олександра Рога. До речі, вперше. Виходить до нас вранці його дружина у рожево-зеленому халаті, і всі сідаємо за стіл.

— Кажуть, дружина у нього просто красуня.

Це був голос Інни Іванівни.

— Про це потім. Я був голодний, наче вовк. І їв, їв усе, що давали, але при цьому ще примудрявся говорити. І знаєте, що Рог записав у свій щоденник після мого від’їзду?

Усім стало цікаво, адже Олександр Рог був окрасою літературного Петербурга.

— «Я не розумію, що це за людина. Він не їсть. Не п’є. Чи не опир він?..» І це про мене? Який знищив усе, що було на столі.

— Ви б посоромилися, — раптом роздратовано сказала Інна Іванівна. — Я не чекала, що ви так спокійно можете видати таємницю, яку вам довірила жінка.

— Яка жінка?!

— Забава Базаргіна, дружина Рога.

— Інно Іванівно, я такого не казав.

— Казали!

— Інно, люба, він же цього не казав.

— Він це сказав.

— Коли я це сказав?! — у голосі Буревого вже був відчай.

— Ви розповіли про те, що записав Олександр Рог у своєму щоденнику після вашої зустрічі з ним. Єдина людина, яка має доступ до цього щоденника, його дружина. І взагалі… — Інна Іванівна підвелася. — І взагалі мені набридло слухати ваші чоловічі плітки, — вона пішла, ледь хитнувши головою на прощання.

За столом запала мовчанка. Всім було незручно. А Сергій Олексійович був просто стривожений. Це не було пов’язано з витівкою дружини, яка начебто викрила Буревого. Не було там чого викривати, про роман Буревого і Базаргіної знали і Москва, і Петербург. Хоча сам Буревий начебто тримав цей роман у секреті. Орлова у розповіді Буревого схвилювало слово «опир», хоча поїздка на дуель начебто й розвіяла його думки про цих-таки опирів.

— До речі, про опирів, — промовив він. — Я б хотів з вами поговорити, але, мабуть, увечері, коли ми відпочинемо. Максиміліане Олександровичу, можете вибрати будь-яку кімнату.

— Ні, ні, я у готелі, — швидко відповів Кримський-Корсаров, який, чекаючи Орлова і Буревого, вже встиг відчути на собі атаки Інни Іванівни.

— Наполягати не буду, але мені здається, що ви скоро переконаєтеся у тому, що в мене краще. Зараз я вас залишаю. Останнім часом щось з Інною коїться, боюся її одну залишати. — і Орлов пішов до кімнати дружини, а Кримський-Корсаров, прямуючи до виходу, у дверях зіштовхнувся з